Голодомор 1932-1933 років за спогадами очевидців

Свідчення Гуменюк Надії Сергіївни, жительки села Вівсяники Козятинського району

     Голодомор – не історична минувшина, а глибока демографічна і духовна рана, яка нестерпним болем пронизує пам’ять його очевидців та жертв. Українців позбавляли Батьківщини, мови, винищували родовід, обкрадали духовно, морили голодом, вбивали і примушували мовчати. Це одна з найстрашніших трагедій нашого народу тому, що це рукотворне вбивство мільйонів людей, це не відспівані душі невинно убієнних дітей, працьовитих селян, що стали жертвами жорстокої політики. На жаль ми ніколи достеменно не зможемо сказати точну кількість загиблих, ніколи не зможемо відспівати всіх померлих. Але ми в змозі зібрати спогади ще живих свідків цієї трагедії, яких з кожним роком стає все менше. Ми повинні висвітлювати та доносити до суспільства приголомшливі спогади очевидців, щоб той жах, що відбувався в 1932-1933 році по всій Україні, ніколи не був повторений.

    Гуменюк Надія Сергіївна народилася в 1925 році і на момент цієї страхітливої події, їй йшов восьмий рік життя, проте вона і досі пам’ятає ті страшні події, той голод, що не оминув жодної оселі. Сім’я в неї нараховувала дев’ятеро чоловік і тому страшні муки недоїдання та постійного жаху вона відчула на собі в повній мірі. Ось, що вона згадує: «Голодували ми також, як і інші люди, проте змогли вижити всі. Мій батько, Сергій Галапонович, працював у млині все своє життя, він був чудовим мельником і завжди виконував свою роботу добросовісно. Господарював на млині чоловік на ім’я Демет, який за працьовитість довіряв моєму батькові, хоча і був суворим та прискіпливим. В 1932 році млин працював постійно і моєму батькові робота була щоночі. Вдень не мололи, а вночі Демет зачиняв мого батька в середині, а сам йшов додому. Залишившись сам мій батько молов борошно, а наприкінці роботи змітав борошно навколо каменю, діставав із схованки трохи води (млин був водяний) і починав замішувати густе тісто. Коли тісто було готове, він ділив його на шматки та обв’язувався ним, а надлишок запихав у штани, в яких зі споду були кишеньки, що пришивала моя покійна мама. Одного разу виходячи з млина батько почув, як Демет говорив своєму товаришеві, що Сергій (тобто мій батько) починає пухнути й напевне скоро помре. Але Демет ні про що не здогадався і ми продовжували виживати завдяки вкраденому тістові, з якого мама нам пекли невеличкі бублики».

30452

    Тим часом люди в селі вмирала десятками, не було жодного двору де б не лежали опухлі люди, що вже не в змозі були йти в міста та шукати собі харчу. Проте активісти та передовики все одно щодня ходили по подвір’ях і прискіпливо шукали заховані харчі, будь які не обов’язково зерно, а забираючи говорили: «Це для посівної, на наступний рік!». Таких активістів в селі називали «тхорами». Люди різали корів, вимінювали на цінні речі провізію, але все одно багато помирало. Проте так робили не всі. Ось що розповідає Надія Сергіївна: «Ми тримали весь час корову, яка була дуже худою і давала лише склянку молока вдень, також у нас було декілька вуликів, і меду вони давали багато, бо жили ми біля поля, а поле те не було засіяне і на ньому густо цвіла горупа. Щоб нічого в нас не вкрали ми кожної ночі вартували в сінях та на горі з рушницею, яка в мого батька була ще з громадянської війни. Жодного разу до нас не заліз ніхто тому, що люди боялися мого батька, який був сильним та кремезним чоловіком. Батько також влучно стріляв, і завдяки цьому в нього виходило підстрелити декілька воронів в день, або ж інших птахів, яких ми вживали в їжу».

    Проте навесні 1933 року млин закрили, бо вже нічого було молоти і загроза голодної смерті постала перед родиною Порхунів (дівоче прізвище Надії Сергіївни) досить відчутно. Але жага до життя, піклування за своїх дітей та дружину, а також вигадливість та розум допомогли Сергію Галапонович зберегти свою родину. «Батько зняв з гори дві шкури – згадує Надія Сергіївна, – і ми почали їх різати та варити. Одна шкура була свиняча і з неї було хоч трохи жиру, який плавав в юшці і її можна було смоктати та жувати, а от інша, волова, була твердою не наварювалась і з неї майже нічого не було. Доївши їх ми почали потрохи пухнути тому, що на дев’ятеро чоловік не вистачало склянки молока та шматочка щільника. Одного дня ми всі семеро (діти) лежали на долівці, а мама плакали тому, що не мали чим нас нагодувати. Після обіду до нас зайшов голова сільської ради Ягон Стойка, наш родич (татової сестри син) і побачивши наше скрутне становище почав нам допомагати картоплею, щоб ми не повмирали».

     Тим часом в селі вже були випадки канібалізму. Сусідами Надії Сергіївни була проскурниця та дві її дочки Кася та Таїся. Вони почали голодувати одні із перших. Одного разу вони підібрали дитину на вулиці і відрубавши їй ніжку зварили та з’їли, а залишки викинули в бур’ян, де їх знайшла Надія Сергіївна. Вона про все розповіла батькові і той разом з головою сільської ради та іншими чоловіками пішли до сусідів і заставили їх закопати залишки дитини. Проте голод не тітка і через кілька днів проскурниця з дочками спробувала вбити старшу сестру Надії Сергіївни, Марію Сергіївну (1912 року народження), проте вона втекла, а проскурниця з дочками вночі зібрались та втікли з села, щоб не потрапити під гнів односельчан. Більше про них ніхто не чув.

    Але це ще не всі страшні спогади, що згадуються Надії Сергіївні щодня. Будинок їхній знаходився навпроти кладовища і кожного дня вона бачила, як чоловік на підводі вивозив трупи і кидав їх до ями (за це йому давали 1 кілограм хліба в день), звали цього чоловіка Настирчук Гаврило. Проте люди вмирали в такій кількості, що він з помічниками просто був не спроможний вчасно викопувати ями і на кладовищі з’явилися великі купи не закопаних трупів, тому люди, хто мав силу, самотужки вивозили людей на цвинтар. Одного разу Надія Сергіївна побачила, як жінка везла свою померлу дочку на санях (це було взимку) на цвинтар, а її довгі, розплетені коси волочилися по землі. Цей страшний спогад закарбувався в її пам’яті на все життя. Пам’ятає вона також і той сморід, що не давав дихати, коли вітер дув у напрямку їхнього будинку, а спідниці померлих жінок здіймалися наче парашути.

    Після голоду, в 1934 році почалась дизентерія і люди вмирали ще дужче, і це нове лихо вже не оминуло сім’ю Порхунів. Старший брат Каленик (1915 року народження) захворів на дизентерію і вмер. Ще й досі пам’ятає Надія Сергіївна його останні слова: «Щось в мені лопнуло, певно мамо, до ранку вмру».

    Занадто багато безіменних могил в Україні. Ми маємо згадати трагічне минуле, унеможливити духовну і соціальну руїну українського народу, повернути історичну справедливість – всенародно вшанувати та увічнити пам’ять убієнних голодомором селян.

Автор статті: Гуменюк Ігор Петрович © – краєзнавець-дослідник, член Всеукраїнської Національної спілки журналістів


Комментарии:

2 thoughts on ““Не було жодного двору, де б не лежали опухлі люди…”. Голодомор 1932-1933 років за спогадами очевидців

  1. Из свидетельства Гуменюк следует, что ее отец начал пухнуть когда он работал на мельнице и эта мельница молола муку, поскольку он и после этого имел возможность ее воровать. Работая на мельнице, которая молола муку, он не мог голодать. ОТ ЧЕГО-ЖЕ ОН ПУХ ? Из свидетельства Гуменюк прямо следует, что опухание и смерть были не от голода.

    • Даже если глава семьи мог разными способами “добыть” пищу для семьи, детей, чтобы они не погибли, это не говорит о том, что сам он питался той пищей. Поверьте, тогда были распространены случаи благородного поведения, когда отец всю еду до последней крошки отдавал детям и при этом опухал сам.
      Из свидетельства Гуменюк не следует, что у ее отца была смерть (в тексте о этом не говорится) и, тем более, не следует, что опухание было не от голода.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
Website

Это не спам.
сделано dimoning.ru