Спільне проживання українців і поляків на території сучасних західноукраїнських земель ніколи не було простим. Кожен із обох народів доводив історичну легітимність претензій на володіння галицькою спадщиною та право існування власної держави на цих територіях. Поляки апелювали до більш ніж чотирьохсотлітньої традиції зверхності польського монарха над Галичиною, яка спершу входила до Корони Польської, а згодом аж до 1772 р. до складу Речі Посполитої. Українці натомість звертали увагу на те, що саме в часи галицько-волинських князів постали найбільші міста Галичини, були закладені етно-культурні особливості цього краю, а сама Галичина завжди залишалась територією, де українці складали найчисельнішу етнічну групу.

   Найбільшої гостроти польсько-українське протистояння зазнало одразу після розпаду Австро-Угорської імперії, коли спалахнула польсько-українська війна 1918-1919 рр. Програвши війну полякам, яких тоді підтримала Антанта, українці опинилися в таборі переможених, тому їхнє становище в складі відновленої другої Речі Посполитої відразу визначилось як дуже не легке.

    Згідно з неофіційними оцінками, в міжвоєнній Польщі опинилося від 5,1 до 6 мільйонів українців. Вони стали найбільшою етнічною меншиною Польщі (14-16 % від загалу населення), котра населяла близько третини території цієї держави. Якщо у сільській місцевості частка українців у Галичині однозначно була найвищою, то у більших містах перевагу, як правило, складали польська та єврейська громади. Так у міжвоєнному Львові проживало 62% поляків. Українці опинившись в складі Польщі, здобули громадянство цієї держави. Згідно конституції 1921 р. українське населення так само як і поляки отримало усю повноту громадянських прав у тому числі право голосу та право бути обраним.

Львівські футболісти (ліворуч у темній формі) вітаються з гравцями команди ”Полонія” з Перемишля (у білому) перед матчем 2 вересня 1928-го. Це був перший сезон ”України” у першості Львівської округи, яку проводив Польський футбольний союз

Львівські футболісти (ліворуч у темній формі) вітаються з гравцями команди ”Полонія” з Перемишля (у білому) перед матчем 2 вересня 1928-го. Це був перший сезон ”України” у першості Львівської округи, яку проводив Польський футбольний союз

   Попри демократичну конституцію та декларації гарантій культурно-національних прав національних меншин у реальності дуже швидко почала вимальовуватись дещо протилежна картина. Найперше перед польською владою з особливою гостротою постала проблема українського сепаратизму. Поляки розуміли, що неможливо розраховувати на лояльність українців, які ще вчора із зброєю в руках відстоювали право на життя своєї власної держави. На думку польської влади  вирішити проблему українського сепаратизму можливо було лише через політику асиміляції українців, перетворивши їх на поляків. Як наслідок, аграрна реформа із поділу поміщицьких землеволодінь проводилась такими чином, що на новоподілені землі спроваджувалися виключно польські колоністи, а за двадцятирічний період польського панування кількість українських шкіл зменшилася з 3662 до 144, були закриті українські кафедри в університетах, проти представників українського національного руху провадились відкриті репресії.

   Передплата українських газет, навчання дітей в українських школах, участь в діяльності українських організацій, навіть носіння вишиваної сорочки – все це сприймалося польською владою як вияв нелояльності щодо держави.  Така політика призвела до тотального відчуження українців від держави. Вони консолідувалися навколо українських партій, громадських організацій («Просвіта», Рідна школа»), кооперативів. Фактично українське суспільство у міжвоєнній Польщі творило власну «державу в державі», чим далі ізолюючись від поляків та керуючись принципом «свій до свого по своє».

   Для справедливості слід відзначити, що з боку польського суспільства вистачало закликів до нормалізації польсько-українських взаємин. Та й повсякдення завжди супроводжувалося тісними взаєминами між поляками і українцями – чи то через близьке сусідство, через торгові операції, чи через надання певних послуг. Звичайно, що така взаємодія мала на побутовому рівні повсюдний характер і була типовим щоденним явищем.

   Тісне співжиття українців і поляків продовжувалось аж до завершення Другої світової війни. У результаті масового винищення нацистами євреїв, насильних переселенських акцій, влаштованих радянською та польською владою та частина західноукраїнських земель, яка відійшла до складу радянської України стала регіоном домінуючого проживання українців як у містах так і в селах. Натомість з тих українських земель, які після повоєнного влаштування кордонів залишилися за Польщею, була депортована українська людність після чого в етнічному плані їх нарешті остаточно вдалося зполонізувати.

   Колективне польсько-українське минуле, яке ніколи не було простим, тим не менше принесло досвід спільного існування на одній землі. Те, що незважаючи на моменти особливо складних, навіть ворожих взаємин контакти між двома націями не переставали відбуватись, показово свідчить той факт, що розпочавши дослідження свого генеалогічного дерева, сучасні українці нерідко віднаходять у ньому предків-поляків. Про це також можуть говорити родинні перекази та спогади дідусів і бабусь. А у деяких українських православних родинах взагалі прийнято відзначати Різдво та Великдень як за католицьким так і за православним календарем.

     А які перекази та спогади, або досліджені факти є у вашій родині стосовно польсько-українського співжиття? Залиште, будь ласка, свої коментарі нижче.

Ярослав Лисейко, канд. історичних наук ©


Комментарии:

One thought on “Українці та поляки на західноукраїнських землях у міжвоєнну добу: позитивний та негативний досвід співжиття

  1. Батьки моєї бабуні зі сторони батька жили саме на тих землях, що відійшли до Польщі, на Холмщині. Але в ході Першої світової їх переселили на південь, до Одеси. Це все, що я знала, починаючи пошук. Розмовляючи з нащадками інших переселенців, довідалась, що бабуня моєї колеги казала щодо ворожнечі: у нас українці та поляки завжди жили мирно. А війна – то була велика політика! Підтвердженням цьому стали подальші мої розвідки. Мій прадід, причетник, походив з української родини, прабабуся – з польської. Прожили вони все життя, аж до смерті прадіда, разом. Виховали синів і дочок. Причому, за польськими законами, діти успадковували національність матері. Отже наш дід Олександр, який після Першої світової повернувся до Польщі, лишився поляком. Був він вчителем, директором школи. Його учень, якому зараз за 80, з теплотою згадував свого вчителя і допоміг нам знайти куди Олександр переїхав згодом. Нажаль, політика двох держав – Росії та Польщі – була направлена на підтримання ворожнечі між двома народами. Тому Олександр приїздив до своєї сестри у Вінницьку область, до матері очевидно не зважився, бо жила вона на той час у Києві, лише перед війною (рік нам не вдалося встановити). Інші діти, що опинилися на території України, відповідно успадкували національність батька. Бути поляком в тогочасній Україні було навіть небезпечно: сім’ю однієї з моїх колег в Києві просто викинули на вулицю. Так, між двома народами, що живуть поруч, як взагалі між сусідами, можуть бути і протиріччя і конфлікти, але коли це ще й підігрівається на високому рівні, добра не буде. Звичайно, багатолітнє панування Польщі на українських землях теж дало свої негативний ефект в плані відношення поляків до українців. І ще я пам’ятаю як в 60-ті, початок-70-тих років в Києві культивувалось негативне ставлення до поляків. Називали їх “пшечки”. Не маючи уявлення про своїх предків, я колись повторила цей вираз вдома, й ніхто мене не зупинив: настільки боялися виявити своє походження. В архівах Хелма не змогли знайти запис про народження бабуні – все знищила польська армія, пройшовшись вогнем по цій землі.
    Ще одна замальовка: Північ Волині. Ми працюємо над виділенням природоохоронних об’єктів. Серед лісу білим цвітом кущі. – А, тут було польське село, – говорить наш провідник, – їх вирізали. Теж саме відбувалося за лінією кордону з польської сторони. Вжахають факти, але від них нікуди не дінешся: чоловік-поляк поїхав вранці на базар, а коли повернувся, жінка-українка лежала з розрізаним черевом, поруч були вбиті діти. Це я почула від моєї колеги. Багато жахливого розказують холмщаки з “Холмщини”. Страхіття наших днів: лемки, що пережили депортацію в Луганську область, були вбиті по доносу чеченцями.
    І ще, не можу не написати: якби ви знали як крається серце, коли чуєш чи читаєш про цю братовбивчу війну, про жертви з однієї й другої сторони.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
Website

Это не спам.
сделано dimoning.ru