До вашої уваги стаття краєзнавця-дослідника, члена Всеукраїнської Національної спілки журналістів Ігора Гуменюка про особливості виховання дітей та молоді в 1920-1940-их роках в селі Вівсяники (Козятинського р-ну Вінницької обл.).

       В статті на основі розповідей очевидців (усної історії), зібраних автором і архівних матеріалів, висвітлюється взаємодія сімейного та шкільного виховання молоді та частково розкривається  історія шкільного закладу.

          Хоча в Україні помітна роль у вихованні дітей та молоді традиційно відводилась громаді, все ж основною суспільною ланкою, в якій здійснювалася підготовка дітей до трудового життя, була сім’я та школа. У родині турбота про здоров’я, фізичний розвиток дітей, про прищеплення їм працелюбності, найнеобхідніших трудових навичок покладалися на матір. Посильній праці дитини передувало формування певних морально – ціннісних орієнтацій. Не лише трудова атмосфера родини, а й цілеспрямовані мотиви дитячих пісень, ігор, колискових  сприяли психологічній підготовці дітей наймолодшого віку до праці. Оскільки ж безпосередня участь дітей у продуктивній праці дорослих розглядалася як найефективніший спосіб трудового виховання, то й залучалися діти до неї вже з наймолодшого віку.

   Народна педагогіка – це сукупність традиційних форм і засобів виховання, навчання та підготовки дітей до життя та праці. Основою української етнопедагогіки є трудове виховання. За народною мораллю українців, праця – це найвища доброчесність, першооснова людського життя. Вітаючи народження дитини, українські селяни висловлювали таке побажання: «Щоб було охоче і робоче». Відтак на виховання гарного трудівника був спрямований весь комплекс народних виховних засобів і форм, що складався історично і передавався від покоління до покоління через усну народну творчість, ігри, звичаї, обряди, народну мораль, етично – правові норми.

         Такі характерні риси історичного минулого українського народу, як любов до землі, працьовитість, господарність, передавались у спадщину молодому поколінню. І не на словах, а на ділі. «Народна педагогіка не тільки проголошувала обов’язок працювати, а й втілювала його на практиці. Сільські діти, наприклад, «господарюють»: готують їжу, мелють, сіють, косять, збирають урожай, місять тісто і печуть хліб, будують хатинки з піску, місточки через уявну річку. Відображаючи в іграх трудові дії дорослих, діти проймаються любов’ю до їхньої праці».

      Українська етнопедагогіка нагромадила цінний досвід у царині морально – етичного, естетичного, розумового та фізичного виховання молоді. Дітей ростили в дусі глибокої поваги до батьків та старших людей, до існуючих родинних та громадських традицій. Над усе українська народна мораль ставила такі чесноти, як працелюбність, доброзичливість, щирість, чуйність, взаємодопомогу в громадському житті.

         Не були винятком і жителі села Вівсяники, котрі з дитинства прививали в дітей любов до праці. В більшості це було зумовлено великим масивом роботи і для того, щоб з усім справлятись, залучали дітей з раннього дитинства. З 5-6 років дітям доручали пасти гусей та качок, доглядати за меншими дітьми (сидіти з ними в полі, колихати колиску), а також носити обід батькам та іншим робітникам, що працювали в полі. Проте не завжди така праця виправдовувала себе, інколи малі діти йшли з старшими братами та сестрами доглядати велику рогату худобу (пасти телят), і з ними траплялися випадки каліцтва [1].

         Безпосередня практична діяльність спонукала дітей замислюватись над значенням людської праці, виховувала почуття поваги до трударів та бережливе ставлення до знарядь та результатів праці.

         Звичайно, малі діти були охочі до різноманітних ігор і під час виконання різних доручень. Так, для того, щоб гусенята не паслися, а сиділи на місці, деякі діти годували їх маковим листям і після цього могли кілька годин грати з іншими дітьми в різні ігри [2].

       Проте були діти, котрі самі проявляли ініціативу та постійно допомагали дорослим. Відомий випадок, коли дитина просила батька зробити їй возика з чотирма коліщатками, мала свою невеличку косу, і весь день бавилась тим, що ходила з возиком та косою в поле та косила траву для кролів, котрих тримала сім’я дитини [3].

         Поступово (з 7-8 до 14-15 років) діти привчалися до виконання постійних виробничо-значущих доручень. Згідно з традиційним поділом праці у сільських родинах на жіночу і чоловічу, дівчатка прибирали в хаті, пололи в городі, доглядали за дітьми; хлопчики пасли, доглядали та годували худобу, молотили збіжжя, допомагали на пасіці. Молодь віком від 16 до 18 років брала участь у трудових процесах нарівні з дорослими.

        Батьки могли давати дітям додаткові завдання, під час виконання інших. Наприклад, хлопцеві, що пас корову давали глек або ж скляну пляшку з молоком, котрий був зав’язаний шматком полотна. Сама ємкість обмотувалась мотузком, і хлопчина йдучи з коровою, весь час трусив нею. Найчастіше, на вечір, в ємкості, зверху плавав шматочок масла, що був збитий під час ходьби. Така дія батьків пояснювалась великим масивом роботи, і щоб встигнути по господарству та приготувати їжу для дітей, використовували такі завдання.

         Значну роль, у вихованні працелюбності в дітей, відігравали шкільні заклади, що розташовувались у всіх селах. В селі Вівсяники, на 1920-ті роки, функціонувала чотирирічна українська православна школа, в котрій навчалося 80 учнів [4.арк.55]. Вчителі, котрі самі працювали на присадибних ділянках, розуміли важливість праці та важливість прищеплювання шани та любові до праці учням, котрі навчалися в школі.

         Варто зазначити, що на початку 1920-х років в церковно – приходській школі, разом з іншими, викладав Краскент Вікторович, проте із зміною становища, як в державі, так і в селі вимагалось кардинальних змін і тому в школі почали викладати нові вчителі і серед них новий директор на прізвище Рудякович, котрий не доглядав саме приміщення школи і воно мало не завалилося. З однієї стіни люди вже починали виймати цеглу. Розуміючи негатив даної ситуації, він був знятий з посади директора і на його місце було направлено нового директора, а саме Харитона Терешковича, котрий проявив себе як чудовий керівник та господар.

         Саме під час його керівництва в школі було проведено ремонтні роботи (вікна та двері у всіх приміщеннях школи були пофарбовані синьою фарбою). В пришкільному господарстві була пара коней та дві свині, а також земля на якій сіяли ячмінь, котрим годували тварин. Також при школі був садок, в якому росли яблуні сорту «антонівка», які були придатні для квашення. Колгоспне господарство, на замовлення школи, надало великі квадратні дерев’яні ящики, в котрих квасилися яблука.

         Розуміючи погане становище селянських родин та спостерігаючи погане самопочуття дітей (більшість з них завжди були голодними), за ініціативи Харитона Терешковича були зібрані батьківські збори на яких було запропоновано батькам сплатити 15 рублів на теплі сніданки для дітей, котрі складалися з тарілки супу зажареного свинячими шкварками та двох квашених яблук. Так і було зроблено, якщо батьки здавали потрібні кошти, то їхніх дітей починали годувати.

         Серед вчителів, котрі викладали в молодших класах і в «нульовці» варто згадати Боровську Марію Наумівну, котра поєднували викладання на уроках з співами українських пісень та різними забавками, що проводились на шкільному подвір’ї [5].

         Молоде покоління, переживаючи скрутні часи, цінувало працю, шанували ті речі, котрими було забезпечено, проте все ж відбувалися і не поодинокі випадки суперечок та бійок між хлопцями (переважно між хлопцями сусідніх сіл).

         В даній ситуації найстрашнішим було загубити або ж зіпсувати певну цінну річ (чи кашкета, чи ранця), тому що діти розуміли важливість даних речей і боялись покарання. Були відомі випадки, коли за зіпсований кашкет рідні постраждалого гнались на конях за кривдниками в сусіднє село [6].

         Скрутне становище сільських сімей в кінці 1920х на початку 1930х років призводило до того, що діти відвідували школу напівголодними та були одягнені в поношені речі дорослих або ж старших братів чи сестер.

         На початку 1930-х років в селі було створено «кустарний» будинок для відпочинку дошкільнят, який функціонував в літній період. «Кустарним» його можна назвати тому, що самі ж дітки рвали вишні та інші ягоди, з якими варили вареники, ловили рибу, котру смажили працівники закладу та роздавали дітям. З самого малечку діти звикали до праці, проте і знали, що за працю їх чекає, хоч невелика проте винагорода [7].

         В 1932 році почалась масова конфіскація хліба та інших продуктів харчування. Забирались всі зернові фонди, тому що кількість продуктів, які потрібно було здати, була занадто велика для будь-якого господарства.

         На Поділлі в 1932 році було вже кооперовано 61,4% селянських господарств. Насильницька колективізація ще більше призвела до різкого падіння урожайності, відбивала в селян любов до землі, перетворювала їх в покірних виконавців розпоряджень влади. Справжні господарі були знищені, бездоглядна худоба продовжувала гинути, землі заростали бур’яном, а врожаї все падали і падали [8.с.9].

         Поділля було суто хліборобсько-селянським регіоном. За даними облвиконкому, у новоствореній Вінницькій області в 1932 році функціонувало 2610 місцевих рад, з них – 2551 – селянська [9.с.13], тобто 97,7% [10.с.13].

         В середині 1930-х років селяни жили досить бідно. Більшість сімей була багатодітними і тому їм було досить важко прохарчуватися на протязі цілого року. Відомі випадки, коли, навіть на Святий Вечір родини солили варену пшеницю, їли її та лягали спати [12].

         Звичайно, при таких умовах життя діти були позбавлені відповідних умов для кращого засвоєння шкільного матеріалу, проте вони продовжували відвідувати школу.

Для того, щоб вижити поодинокі школярі влаштовувались пастухами за колгоспними кіньми, проте вони досить рідко отримували допомогу від голови колгоспу імені Кірова – селянина Клюцківського та бухгалтера селянина Скомарівського, навіть коли просили виписати один кілограм посльоду [12.арк.1].

      Проте на цьому випробування не закінчувалися. Варто зауважити, що долі вчителів на Україні складалася трагічно в 20-30х роках. Учительські кадри становили в той час наймасовіший загін української радянської інтелігенції, а на селі це була головна інтелектуальна й культурна сила. Незалежні в своїх думках і діях, вони брали активну участь в українізації, ліквідації неписьменності й запровадженні початкового навчання, всіляко сприяли піднесенню освітнього й культурного рівня селян. Сталінська адміністрація ставилася до них з підозрою. 20 серпня 1933 року, виступаючи на першому пленумі Ради національних меншин, нарком освіти УРСР В.Затонський застеріг: «Навколо лишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і денікінських послідовників» [13.с.243]. Цілеспрямований пошук «соціально ворожих елементів» мав трагічні наслідки для багатьох учителів.

     На листопадовому пленумі у 1933 році ЦК і ЦКК КП(б)У нарком оголосив, що 30-40% учительського складу становить «класово-ворожий елемент». В Україні в той час працювало загалом 140 тисяч вчителів, 30-40% з них – це приблизно 42-56 тисяч осіб [14.с.278].

       Дана акція не оминула і викладацького складу з села Вівсяники. Харитона Терешковича – справжнього педагога, викладача, який любив школярів, дбав про їхнє самопочуття та впроваджував хоча б невеликі покращення в умовах навчання, було заарештовано вночі та вивезено в невідомому напрямку.

         Нове випробування для молоді села розпочалось з початком військової компанії гітлерівської Німеччини направленої проти Радянського Союзу. На теперішній час всім відомі трагічні події, що відбувалися на фронтах з 22 червня 1941 року. Військові з’єднання Радянського Союзу настільки швидко були розбиті, оточені чи відступили, що рівно через місяць від початку війни фашистські війська вступили і на територію села Вівсяники.

         Період німецької окупації, даного села тривав з 22 липня 1941 року по 14 січня 1944 рік [15.арк.8]. Новостворена німецька влада відразу почала залучати місцеве населення до співпраці.

         Саме з масової пропагандистської атаки й почалася «вербувальна» кампанія на захоплених східних територіях. Основний акцент у розгортанні цілеспрямованої соціальної брехні, насамперед, було зроблено на усну та наочну агітацію та інші пропагандистські засоби [16.с.54].

         Було проведено мітинг в будівлі школи, на якому запрошувалися люди на роботу в Німеччину. Були люди, які за власним бажанням їхали до Німеччини, проте їх виявилося не багато. Ще до кінця літа 1941 року в селі було відновлено функціонування сепаратного пункту (пункту по прийому молочних продуктів) та роботу господарських установ. В селі було створено два господарства.

         Також відновлювалось навчання в школі. Всі предмети вели вчителі, що викладали і до початку війни. Було введено новий предмет, котрий називався «закон Божий». Його мала викладати вчителька біології Совик Марія Миронівна. На початку та в кінці уроку потрібно було молитися, проте Марія Миронівна не проводила молитви, тому що в неї не залишилося б часу на подання нового матеріалу та опитування. Діти з цим погоджувалися і не молилися і обіцяли нікому про це не розповідати.

         Варто зауважити, що історію в цей час викладав Іван Антонович Крученко, який і виконував зобов’язання директора школи [17].

         З початку 1942 року, в селі розпочалися постійні облави, під час яких німці ловили молодих хлопців та дівчат, відправляли їх на підводах в Самгородок, де проходило обстеження, в приміщенні школи. Якщо молода дівчина чи хлопець були хворі серйозними хворобами чи мали вади здоров’я, вони визнавалися не працездатними, проте свій діагноз вони мусили підтвердити документально.

         Слід зазначити, що досить багато молоді калічило себе, аби тільки не потрапити до німецького рабства. Молоді дівчата виходили заміж та вагітніли, хлопці ховалися в полях, або ж в рідні в сусідніх селах [18]. Для того, щоб контролювати дану ситуацію, були виготовлені спеціальні картки, котрі вішалися на кожну домівку. На даних картках вказувався список жителів будинку та роки їх народження. Якщо ж хтось із членів родини, молодого віку, втікав чи переховувався, то дану хату спалювали.

         Такі дії були досить результативними [19]. Місцеве керівництво високо оцінювало працелюбність молоді та всіляко намагалася залучити як найбільше молодих хлопців та дівчат до примусових робіт на території Німеччини. Молодь, для того, щоб не страждали їхні сім’ї з’являлася на комісії та систематично вивозилась потягами для примусових робіт.

         Деяку  молодь використовували на місцях, або ж примушували виконувати різні роботи неподалік від рідних сіл.

Наприклад, взимку 1942 року група молодих хлопців та дівчат з села виконувала різні роботи на залізничному вузлі станції Козятин [20.с.3], котрий німецькі війська зайняли ще 15 липня 1941 року [21.с.455]. Там вони носили рейси та шпали, чистили колії від снігу та вичищали товарні вагони, в яких вивозилась, до Німеччини, велика рогата худоба, коні свині та інші тварини.

         Слід зазначити, що першим населеним пунктом Вінницької області, визволеним від німецьких загарбників, стало село Скибинці Погребищенського району [22.арк.69]. Проте, остаточно, початок поступового визволення Вінниччини розпочався з початком Житомирсько – Бердичівської операції, що розпочалась 24 грудня 1943 року [23.с.45]. Вже 25 грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту визволили село Велику Радзивилівку (нині село Велике) Козятинського району [24.арк.19].

         Відразу молодь села залучалася для допомоги. Молоді дівчата, що проживали в селі (Домка Харитонівна та Неля Бартолевич) були долучені до роботи, котра допомагала фронту. Вони були уповноваженими по збиранню продуктів харчування (молока, яєць і м’яса), для передових ліній. Вони, разом з головою сільської ради, корзинницею та заготівником м’яса обходили чотири села: Коритувату, Воскодавинці, Вікторівку та Зозулинці. Вони ходили по господарствах, які були зазначенні в наданих списках і за один день вони проходили по 40 кілометрів [25].

         Відбувалися і негативні події, вже після визволення села. Наприклад, солдати радянських збройних сил, що розташовувались неподалік від села інколи загравали з місцевими молодими дівчатами. Відомо, що солдат Сергій Туча загравав до місцевої жінки на ім’я Юстина. Це їй не сподобалось і вона поскаржилась військовому керівництву, котре зразу винесло вирок і біля одного із сільських ставків Сергія Тучу було розстріляно. Тіло його було не похованим, аж доки місцеві жителі самотужки не прикопали тіло вояка на місці розстрілу, тіло вояка лежало на землі, а з скроні капала кров [26], проте існують твердження, що його було проведено через село до околиць кладовища під конвоєм, по дорозі з нього було знято пояс та кобуру зі зброєю, він був приведений на околицю кладовища та застрелений. Тіло ж його було поховано Порхуном Сергієм Галапоновичем та Гаврилом Настирчуком котрого попрохали допомогти [27].

        Збитки були завдані всім об’єктам, що розташовувались в селі. Наприклад, збитки, котрі були завдані школі, оцінювалися в 87 тисяч 794 рубля [28.арк.125].

         Проте, не зважаючи на розруху та недофінансування, вже з 1 вересня і до 18 червня 1945 року в сільській школі проводились заняття дітей. Школа носила статус неповної середньої з семирічним терміном навчання. Уроки проводились українською мовою. В розпорядженні учнів було два окремих приміщення, в яких розташовувалось п’ять класних кімнат. На 1 вересня в школі навчалося 294 учня, з них 176 в першу зміну. Найбільше дітей навчалося в перших класах, яких нараховувалось – 3, а інших класів (тобто 2-7) нараховувалось по одному [29.арк.132].

         Слід зазначити, що погане життєве становище в післявоєнних сім’ях школярів до уваги, звичайно, бралось, але відповідальність за вивчення матеріалу припадала на учнів. Відстаючі учні залишалися на повторний курс навчання. Наприклад в червні 1945 року, на повторний курс навчання було залишено 68 вівсянецьких учнів [30.арк.132].

         Сама споруда школи слугувала також зерносховищем (а точніше один клас у школі був засипаний зерном). Справа в тому, що врожай зерновим був досить гарний, проте господарські споруди були зруйновані або ж розібрані на укріплення передової лінії фронту взимку 1944 року і тому було зроблено саме так. Це пошкодило саму споруду школи і стіна в вищезазначеному класі посовувалася, а цегла обпадала [31].

         До післявоєнної розрухи долучилась і сильна посуха, що панувала в другій половині 1940-х років. На полях був масовий недорід і навіть польові рослини та квіти зустрічались дуже рідко. Випускники 10-го класу села Вівсяники, що закінчили школу в 1946 році навіть не могли нарвати квітів на полях навколо села (навіть навколо Самгородка, що розташовувався в десяти кілометрах від Вівсяників), для того щоб подарувати вчительці. Вони не змогли знайти ні волошок, ні ромашок, не росли квіти, що називались кукіль та озерки. Випускники змогли знайти лише одну квітку яка мала високу стрілку, сама була дуже колючою і на неї дуже сідали метелики [32].

         Незважаючи ні на що сільська молодь старалася опанувати шкільну програму, разом з тим допомагала своїм рідним по господарству та була змушена терпіти голод, безгрошів’я та різні обмеження.

         Народна педагогіка впливала на розвиток та виховання молодого покоління з раннього дитинства. Сама система виховання не була сталою та провадилась населенням сіл, на території України, виходячи з правил етикету та проживання в певній громаді. Дана система виховання є досить актуальною і досі. В теперішній час народні засоби впливу на молодь, діють доволі не погано. Проте, слід зазначити, що урбанізація змінила життєві орієнтири молодого покоління кардинально. Але не зважаючи на це елементи народної педагогіки і досі проникають у систему місцевого життя молоді та успішно діють на молодих людей, котрі проживають в сільській місцевості. Хоча і не завжди дійсно впливають на зміну стереотипів молодшого покоління, котрі формуються під посиленим впливом урбанізації, супутникового телебачення та навколишнього середовища. З впевненістю можна заявити, що переважна більшість теперішньої молоді є максималістами, які не бажають поступово розвивати свої потенціали.

Джерела та література

1. Запис автора від Гуменюк Надії Сергіївни, 1925 року народження, жительки с. Вівсяники (нині покійної) від 22 жовтня 2009 року; 2. Запис автора від Кочубейник Надії Миколаївни, 1946 року народження, жительки с. Вівсяники від 15 жовтня 2009 року; 3. Запис автора від Гуменюка Петра Павловича, 1956 року народження, жителя м. Козятина від 20 травня 2010 року; 4. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО)-Ф.Р-2815.-Оп.1.-Спр.32.-Арк.55; 5. Запис автора від Пастушенко Домки Харитонівни, 1925 року народження, жительки с. Вівсяники від 26 травня 2010 року; 6. Запис автора від Гуменюк Надії Сергіївни; 7. Там само; 8. Шульга І.Г. Голод на Поділлі. – Вінниця, 1993. – С.9; 9. Гальчак С.Д. «Білі плями» скорботи: причини голодомору 1932-1933 та голоду 1946-1947 років на Поділлі. – Вінниця, 1999. – С.13; 10. Трагедія голодомору на Вінниччині 1932-1933 рр. Голодомор: причини і наслідки – Вінниця, 2003. – С.13; 11. Запис автора від Гуменюк Надії Сергіївни; 12. ДАВО. – Ф.Р-6021.-Оп.1.-Спр.9.-Арк.1; 13. Гавриш О.В. Політичні репресії 1920-30х років на Вінниччині проти викладачів за слідчими справами ДПУ (на матеріалах Державного архіву Вінницької області). – Вінниччини: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження. Матеріали ХХ Вінницької наукової історико – краєзнавчої конференції 27-28 жовтня 2005 р. – Вінниця, 2005.-С.243; 14. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні 20-30-ті роки.-К., 1991.-С.278; 15.ДАВО.–Ф.Р-4422.-Оп.1.-Спр.30.-Арк.8; 16. Гальчак С. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху – Вінниця, 2004.-С.54; 17. Запис автора від Пастушенко Домки Харитонівни; 18. Запис автора від Гуменюк Надії Сергіївни; 19. Запис автора від Лавренюк Марії Савівни, 1923 року народження, жительки с. Вівсяники від 2 березня 2010 року; 20. Гуменюк І.П. Село Вівсяники Козятинського району в період німецької окупації (спогади очевидців)//Пульсуючі джерела – 14 квітня, 2009.-С.3; 21. Гуменюк І.П. Залізничний вузол м. Козятина під час німецької окупації (липень1941-грудень 1943 рр.)//Вінниччина: минуле та сьогодення Краєзнавчі дослідження Матеріали ХХІІ Всеукраїнської історико – краєзнавчої конференції 22 жовтня 2009 р. – Вінниця, 2009 – С.455; 22. ДАВО.-Ф.Р-4422.-Оп.1.-Спр.29.-Арк.69; 23. Вінниччина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.-К., 1965.-С.45; 24. ДАВО.-Ф.Р-4422.-Оп.1.-Спр.14.-Арк.19; 25. Запис автора від Пастушенко Домки Харитонівни; 26. Запис автора від Гуменюк Надії Сергіївни; 27. Запис автора від Лавренюк Марії Савівни; 28. ДАВО.-Ф.Р-4897.-Оп.1.-Спр.6.-Арк.125; 29. ДАВО.-Ф.Р-4897.-Оп.1.-Спр.38.-Арк.132; 30. Там само; 31. Запис автора від Пастушенко Домки Харитонівни; 32. Там само.

Гуменюк Ігор Петрович © – краєзнавець-дослідник, член Всеукраїнської Національної спілки журналістів