Директор центру вивчення генеалогії “Пращур” упевнений, що вивчення родинного дерева – краще щеплення від ксенофобії і расизму

     Нащадок польських шляхтичів і українських селян Віктор Долецький, який працює директором центру вивчення генеалогії “Пращур”, знає своїх предків до десятого коліна. Він вважає, що пам’ять про пращурів зміцнює не лише родину, але й націю у цілому, а вивчення генеалогії – краще щеплення від ксенофобії і расизму, адже у кожній родини є представники різних національностей і соціальних груп. Віктор упевнений, що кожен має пишатися своїми предками і пам’ятати народну мудрість про те, що “дерево без коріння годиться лише на дрова”. Що надихнуло Віктора Долецького на вивчення генеалогії і як його незвичне хобі допомагає у житті, він розповів газеті “Місто”.

^0E828E31030CD801A0C36748BEEEF789D012F762D070D1D3D2^pimgpsh_fullsize_distr

    – Пане Вікторе, що є центр вивчення генеалогії “Пращур” і як ви, людина із освітою інженера, стала його директором?

   – Так, справді, за фахом я інженер із виробництва електронних приладів. Університетський диплом дав можливість створити приватне підприємство, так би мовити, галузевого напрямку. “Пращур” – це теж комерційний проект, але народився він із мого юнацького захоплення. У нашій родині є традиція на проводи сім’ями приїздити до бабусі у село. Зазвичай, за родинним столом збиралось до 50 осіб – рідні, двоюрідні, троюрідні брати і сестри, їх діти. Пам’ятаю, що мені хотілось дізнатися, яким чином ми пов’язані, ким були наші предки. Саме ця цікавість підштовхнула до вивчення історії свого роду. У 2011 році я вперше потрапив до архіву і зрозумів, що для роботи із документами потрібні певні знання. До 19-го сторіччя діловодство велось старослов’янською мовою, яка відрізняється від сучасної української. Тож я вивчив старослов’янську, набув потрібних навиків у проведенні пошуку потрібних документів і згодом зрозумів, що мої знання можуть пригодитись іншим людям.

    А от для комерціалізації проекту певним поштовхом став випадок. У ході дослідження у мене виникла необхідність звернутися в архів у Києві, я не міг залишити свою роботу і фінансово це було накладно. Тож вирішив зробити “бартер” – відшукати на форумі людину, яка б знайшла потрібні мені документи у Києві, а я їй – у Вінниці. Врешті я натрапив на чоловіка із Ростова, якому були потрібні документи із вінницького архіву. Потрійного обміну не знайшлося, ростовчанин запропонував мені за послуги кошти, які б компенсували витрати на пошук моїх документів. Я не знав, скільки це може коштувати, був новачком у цій справі, але пам’ятаю, що сума мене влаштувала.

газета місто

   – Чи потрібні якісь дозволи, ліцензії для такого виду діяльності, як генеалогічні дослідження? Чим на сьогодні вже можете похвалитися?

   – Жодних дозволів для ведення генеалогічних досліджень не потрібно. Власне, кожен може самостійно вивчати свій родовід, але це доволі кропітка робота, для якої потрібен час і кошти. Нині нами досліджено близько 100 родоводів, 40 – поки у роботі. Це дослідження різної глибини. Комусь достатньо знати своїх предків до третього коліна, хтось хоче знати більше. Особисто я знайшов 348 своїх прямих предків приблизно десь до 18-го сторіччя. Усього у моєму родовому дереві 8450 осіб – це із боковими гілками. Так що можете уявити, скільки потрібно зібрати інформації. Тим більше, що кожен факт має бути підтверджений документально – певним записом у метричній книзі, сповідальному розписі, ревізькій казці (останнє – документи, що відображають результати проведення ревізій податного населення Російської імперії у XVIII – 1-й половині XIX ст. – Авт.), чи іншому документі. Іноді ми, звичайно, робимо припущення, але зазначаємо, що це припущення базується на інших свідоцтвах і має високу ступінь вірогідності.

   – Хто саме звертається до Вас за родоводом? Чи є мода на певне походження, наприклад, на дворянське, чи, можливо, козацьке? Належність до певного класу зазвичай питання марнославства чи зиску?

   – Дуже різні люди. Трапляються і такі, хто хоче мати певне походження. Та я доволі прискіпливо ставлюся до своїх клієнтів і відмовляю тим, кого цікавить не правда, а вигадка. Якщо бачу, що родина явно селянська, то так і говорю: навіщо нам співпрацювати, якщо я не доведу ваше дворянське походження, зверніться до когось іншого. Створення ж родоводу – справа складна, документальні підтвердження потрібні для того, щоб отримати певні вигоди. Зокрема, у моїй практиці був випадок, коли клієнт просив поставити печатку на генеалогічному дослідженні, яке підтверджувало дворянське походження доньки. Виявилося, що дівчина зустрічалась із нащадком дворянського роду у Франції, і її рідні хотіли підвищити статус своєї сім’ї. Та я на такі авантюри не погоджуюсь.

    У березні 2014 року активізувався попит на встановлення польського походження для “карти поляка”. Десь до літа він зменшився. Звичайно, були клієнти, які намагалися узаконити своє польське походження, незважаючи на його відсутність.

   Але за підробку документів передбачена навіть кримінальна відповідальність, до того ж польська сторона прискіпливо перевіряє документи і у разі виявлення фальшивки застосовує контрзаходи, зокрема навіть заборону на в’їзд до країни ЄС.

    – У ході дослідження працюєте не лише із документами, але й спілкуєтесь із людьми. Можливо, були якісь цікаві історії, які запам’ятались?

    – Кожна родинна історія цікава і унікальна, але були такі, які змусили мене попрощатися із різного роду стереотипами і перевернули мою свідомість. Я спілкувався із жінкою, всі рідні якої були розстріляні НКВД. Вона вийшла заміж за енкеведиста. Звичайно, не її чоловік розстрілював її близьких, але він належав до структури, причетної до цього. Я не міг зрозуміти цього. Додам, пані дійсно кохала свого чоловіка, коли мова заходила про нього, її очі починали сяяти. Згодом я зрозумів, що такі життєві ситуації не поодинокі, я б навіть сказав, характерні для нашої історії.

   Ще один міф, який я спростував для себе, полягає у тому, що не можна ідеалізувати або демонізувати якийсь соціальний прошарок. У будь-якій групі знайдуться шляхетні люди і знайдуться покидьки. Наприклад, я досліджував родовід дворянської родини із Києва. Вони успішно пережили радянські часи і нині залишаються у когорті обраних. Виявилось, що їх пращур у 1917 році вчасно підтримав більшовиків. Завдяки освіті представники родини обіймали гарні посади і нині вони заможні люди.

    Певним відкриттям особисто для мене стало те, що на Вінниччині багато нащадків дворянських родин. Я вважав, що вони або емігрували, або загинули під час Громадянської війни і подальших репресій. Та більшовики все таки не вбивали дітей, їх відправляли у дитячі будинки. Нині це люди поважного віку, але вони все пам’ятають і розповідають своїм дітям і онукам. Що стосується козацьких родин, то на Вінниччині їх мало. До того ж, – я спеціалізують саме на Правобережній Україні, Волинській, Київській і Подільській губерніях. Тут у основному жили українські селяни, євреї, польська шляхта і російські дворяни. Зазначу, що слово “єврей” використовувалось у Російській імперії як назва особливого соціального стану.

   – Чим ці соціальні групи, крім майнового статусу, відрізнялися?

   – Кожен соціальний стан мав свої особливості, говорити про це можна дуже довго. Зупинюсь лише на певних стереотипах і міфах, які, на мій погляд, не відповідають історичній дійсності. Зокрема, щодо кріпацтва. Коли я навчався у школі, то кріпацтво трактувалося, як рабство. Насправді, кріпаки мали відробляти лише три-чотири дні на поміщика – власника землі, решту днів тижня вони працювали на своїх земельних ділянках. Тобто панщина – це така собі “натуральна” орендна плата за користування землею. Звичайно, були обмеження щодо пересування людей цього соціального прошарку, але фактично, навіть після реформи 1861 року, коли кріпацтво було скасовано, селяни залишалися жити там, де вели своє господарство. Спочатку селяни не сприйняли реформу. Були навіть бунти, у тому числі і на Поділлі. Адже селяни отримали лише волю, а землю вони мали викупляти, тож мали працювати із подвійним навантаженням. Мої дослідження показують, що до 1870 року більшість подільських селян викупили землю. Цікаво, що у метричних книгах розкріпачених, які не мали землі, записували “свободнообязаными вольными обывателями”, а після того, як вони викупили землю, то їх називали “крестьянин-собственник”.

    Шодо шляхти – це привілейована соціальна група Речі Посполитої, яка схожа до дворянства у Російській імперії. Після того, як частина території Речі Посполитої відійшла до складу Російської Імперії, постало питання, до якого соціального стану їх прирівняти. Спочатку, майже всіх шляхтичів, які зібрали потрібні документи і подали відповідне звернення, стали дворянами. Зокрема, і мої предки. В архівах я знайшов документ, який мій пращур Антоній Долецький подавав до Дворянського зібрання із проханням, щоб його перевели у дворянство. У 1832 році він отримав позитивну відповідь і став дворянином. А у 1842 році його було декласовано і переведено у однодворці. Пізніше я з’ясував, у чому суть. Між поляками було певне братерство, тому члени Дворянського зібрання розглядаючи справи, давали дворянство майже усім. Цю ситуацію “розкусили” у Петербурзі і створили ревізійну комісію, яка переглянула дворянські справи і декласувала майже 90% дворян. Щоб зменшити кількість привілейованих. Я не знайшов дворянської справи свого пращура, а от подану ним заяву відшукав. Антоній Долецький був неграмотним і “прошеніе”, на якому він лише хрестик поставив, за нього писала зовсім інша людина.

Віктор Долецький

    – До якого соціального прошарку перейшли декласовані шляхтичі?

   – Цих людей записали у однодворців або у міщан. Однодворці, на відміну від кріпаків, мали свободу пересування, але у матеріальному стані доволі часто жили так само як селяни, а іноді навіть були біднішими. Це стосується і рівня освіти.

    Та незважаючи на те, що селяни і шляхтичі жили поряд, у одному селі, були навіть кумами, були певні табу. Зокрема, на шлюб, оскільки одруження на людині іншого класу приводило до зміни соціального стану. Ці заборони настільки укорінилися у свідомості, що збереглися навіть до середини 20-го століття, коли втратили, так би мовити, своє утилітарне значення. Так, я спілкувався із чоловіком, який не отримав батьківського благословення на шлюб із селянкою після Другої світової війни, тобто у 50-х роках минулого століття.

    – Чому представники соціальних груп так трималися за свій прошарок?

    – Належність до того чи іншого класу давала певні привілеї. Зокрема, дворяни були звільнені від сплати податку у тому числі і такого страшного, як рекрутський. Рекрутська повинність полягала у тому, що із кожних 500 родин щороку забирали хлопця “у солдати” на 25 років, тобто майже на все життя. До речі, мені здається, що пишні проводи в армію, які і донині “гуляють” у селах, – дань історичній пам’яті. Рекрути, які поверталися у село, виходили із кріпацтва. Часто із ними одружувались зовсім молоді дівчата, яких приваблював шлюб із вільним чоловіком. Тож дуже багато наших сьогоднішніх традицій мають глибинні історичні корені, і я хотів дати кілька порад сучасним молодим родинам. Запишіть свій родовід хоча б із розповідей батьків і дідусів, бабусь. Якщо вам це зараз не цікаво, то ви збережете інформацію для ваших нащадків. І таким чином зможете вписати ваших пращурів і себе в історію родини. Також раджу робити сімейні фото для нащадків. Як виявилось зараз, у вік цифрової техніки, сімейних чи родинних фото у людей майже немає.

газета Місто
Марина КАРАБАЙ для газети