“Польські олені, Обама і колективна пам’ять українців” – таку неофіційну назву мала лекція, яка відбулася 16 грудня у Вінниці у рамках Польсько-української дискусійної платформи.  Такі різні, на перший погляд, речі об’єдналися в захопливу, насичену доповідь Олександра Зінченка – історика, журналіста та письменника, працівника Українського інституту національної пам’яті, ведучого програм «Згадати все» та «Дух часу» на телеканалі ТВІ, постійного автора «Історичної правди».

  Як функціонує колективна пам’ять? В який спосіб можна усвідомлювати, що таке є тяжіння минулого? В який спосіб його можна долати і взагалі чи можна і чи треба долати тяжіння минулого? – Такі ідеї і питання піднімає автор, які, безумовно, дуже важливі, особливо в наш час і в нашому суспільстві.

PL2_1

    Розпочав лекцію Олександр з демонстрації карт Польщі, на яких зображено поширення популяцій диких оленів, диких кабанів та електоральні вподобання поляків. Цікаво, що візуальне розмежування поширення диких кабанів, диких оленів та того, як голосують поляки на виборах – спільне. Там, де менше поширені дикі олені та дикі кабани – там підтримують консервативних президенів, там, де багато диких кабанів та диких оленів – виборці притримуються більш ліберальних поглядів. Що це за кордони, які ділять Польщу? Це кордони трьох розділів Польщі, які утворилися наприкінці 18 століття. Як це не дивно, але ці три Імперії перестали існувати більше 100 років тому, а кордони досі в якийсь спосіб впливають на популяцію оленів, популяцію кабанів і польських виборців. Є якийсь загальний чинник, який впливає на всі ці речі. В такий спосіб ми бачимо тяжіння минулого – не важливо, через які чинники воно корелює, головне те, що буває, що минуле є таким чинником, який впливає дуже тривалий час і його подолання також вимагає часу.

Іншим прикладом цьому є Німеччина – східна і західна Німеччини об’єднались вже більше 25-ти років тому. Але, навіть зараз ми можемо побачити деякі особливості. Аналізуючи карту рівня сміття, які продукують домогосподарства, ми можемо побачити, що східна частина Німеччини продукує менше сміття, ніж західна. Також демонструється популярність право-радикальної партії, яка дуже популярна там, де мало сміття і геть не популярна, де сміття багато. Для розуміння ситуації не вистачає ще однією карти, яка доповнить знання про дохід – на яких територіях більший дохід – на яких менший. Там, де найбільший дохід – там, відповідно, домогосподарства виробляють більше сміття, там, де менший дохід, де менше споживання, бідніша територія – сміття менше і тому там голосують за радикалів. І, відповідно, там де більший дохід, де більше сміття і там, де не голосують за радикалів  – там найкраща демографія. Тобто, треба зрозуміти, що: а) минуле має значення (комуністичне минуле – трошки гірша ситуація, ніж не комуністичне); б) цінності “мажуться на хліб”, цінності – це важливо, вони в якийсь спосіб впливають на багато інших питань. І ми бачимо, що минуле часто нас розділяє і травми минулого дуже-дуже тривало компенсуються.

   Український приклад – вибори 2010 року: Тимошенко проти Януковича.  Також спостерігаємо аналогію – там, де більше розмовляють українською – менше голосують за прорадянських політиків. Посилаючись до карти Боплана (перша половина 17 ст.) можемо зрозуміти, що в областях України, де переважно розмовляють українською мовою населення проживало значно раніше, а на територіях, де заселення було пізніше (схід і південь), території, які були інкорпоровані до українського культурного середовища — розмовляють, переважно, російскьою мовою. Минуле має значення, минуле має тяжіння, минуле впливає на всі наші чинники, які пов’язані з різними проявами людської діяльності. На території, заселеній на час середини 17 ст., як видно на карті Боплана (захід і центр України) було Магдебурзьке право, пам’ять про давніх князів і т.д. І це впливає на сучасну стуацію.

   Чи стосуються подібні проблеми минулого лише нашого континенту? Тут піде мова про Обаму. В тих штатах, яких не голосували за Обаму, до середини 20 ст. була расова сегрегація і там, було рабство. Здавалося б, США, оплот демократії, взірець для усього світу –  досі, виявляється, мають неопрацьовані сторінки історії, які проявляються на електоральних картах. Тобто, минуле є в певному сенсі проблемою. Тяжіння минулого треба враховувати, як чинник розвитку або, в якомусь сенсі, його гальмо.

    І отут виникає питання. Як з усім цим бути, чи можливо подолати минуле і особливо, чи можливо подолати тоталітарне минуле? Це є найбільша проблема для України сьогодні. Для того, щоб зрозуміти, що відбувалося з баченням минулого, ми маємо відповісти на питання: Як сконструювати пам’ять?

   Тут Олександр приводить приклад, спільний для польської історії, і історії України. Приклад особливо йому близький, оскільки ця історія була описана у його книзі “Година папуги” – історія Катині. В 1939 році розпочалась Друга світова війна, Польща опинилася між двох вогнів — між нацистським Рейхом і Радянським Союзом, зрешою, була в четверте розділена. Частина військових опинилася в полоні — в німецькому і в радянському. Ті, хто опинилися в радянському полоні, в трьох таборах військовополених, були навесні 1940-го року розстріляні, без суду і без слідства за рішенням безпосередньо політбюро ЦК КПСС і власне, це була одна з найбільших таємниць Радянського Союзу. Радянський Союз категорично не хотів визнавати цього факту, 50 років наполягав на тому, що це зробили нацисти. Лише 13 квітня 1990 року було визнано, що насправді це зробив Радянський Союз. В 1991 році почали досліджувати місця масових поховань польських військовополениних, одне з яких, зокрема, знаходилося в Харкові. Таких місць масових розстрілів було кілька — це був Калінін (Твер), Харків, Катинь (під Смоленськом), завдяки якому ми знаємо катиньські розстріли, і, зрештою, це був Київ. Заголом було розстріляно більше 20-ти тисяч людей.

    І от, в 1991 році в Харкові починаються дослідження одного з цих місць поховань. Коли польські експерти почали досліджувати масові могили, вони вияснили, що в цих могилах працювали бурові машини, які ці тіла, просто “перемололи”. Польські експерти називали між собою їх – “м’ясорубки”. Ситуація була жахлива. Тіла (в одній могилі могло бути до кількасот), під тиском власної ваги і землі, без доступу кисню не розкладалися, – просто муміфікувалися. Для чого це все відбувалося? Правда про ці події була засекречена аж до недавнього часу, коли архів СБУ розсекретив документи про знахідки трьох хлопців у лісі поблизу с.П’ятихатки — це була каблучка з ініціалами, позолочені коронки зубів, інші польські предмети. Три харківські хлопці буквально “докопалися до історії”, яка була таємницею №1 Радянського Союзу. Правда про ці документи зберігалася в особливій папці, яку мав право відкривати особисто тільки генеральний секретар комуністичної партії Радянського Союзу (або в його присутності). Інша папка з таким статусом — таємні протоколи пакту Молотова-Рібентроппа. І тут починається листування між Києвом, Харковом і Москвою. В одному із документів чітко вказується про те, що дійсно, в 1940 році були розстріли польських воєнопполонених, також зазначаються певні особливі обставини пенсіонером КДБ, який брав участь у цих розстрілах. Наступна сторінка у папці — документ про те, як про це треба повідомити, тому що чутки пішли, що діти щось розкопали, якісь кістки, якісь гудзики з польськими орлятами, і т.д… Що пише КДБ? “Считаем целесообразным, разъяснить населению и окружению, что в период оккупации немцами Харькова (Харків був окупований пізніше, в жовтні 1941 року) карательные органы Германии в указанном месте производили захоронения без почестей расстрелянных за дизертирство и другие преступления солдатов и офицеров немецкой и союзной с ними армии. Одновременно в этом же месте захоронены немцами умирающие от различных опасных инфекционных заболеваний (тиф, холера, сифилис и т.п.), а поэтому указанные захоронения должны быть органами здравоохранения признаны опасными для посещения. Это место будет обработано хлорной известью и в последующем засыпано грунтом». Вони створюють цілий план заходів по ліквідації цього спецоб’єкту. Організувати спецтехніку, бурову машину, привезти їдкий луг — дуже агресивний хімікат, і в такий спосіб знищити масові поховання, потім закидати їх великим шаром грунту. Знищили. Потім в подібний спосіб діяли в Биківні. Це класичний приклад того, як Радянський Союз створював візію минулого.

    Якщо згадати Барбару Шацьку, її прекрасну книгу “Минуле-пам’ять-міт”, то вона, якраз, вибирає кілька операцій з пам’яттю, які для нас є важливі — це маніпуляції з інформацією, селекція інфомації, фальшування інформації, приховування інформації і звинувачення ворогів. Всі ці елементи класичного набору інструментів маніпуляції з минулим ми бачимо в цій історії з похованнями польських військовополонених. В такий спосіб формувався історичний міф. Вся радянська версія минулого була на стільки щільно наповнена міфами і фальсифікаціями, що тепер ми маємо в якийсь спосіб це рекомпенсувати і переосмислити в сьогоднішніх умовах.

Отже, як конструюється пам’ять?

Освіта

  Контроль над шкільним підручником. Для багатьох людей в усіх країнах світу шкільний підручник — це єдина книжка про історію, яку людина читає. Інформація, яка там записана запам’ятовується найкраще і зберігається в підсвідомост. “Воювати” зі шкільним підручником, вже постфактум, буває дуже складно.

Медіа

“Газета — это не только коллективный пропагандистский агитатор, но так же, коллективный организатор» (За В.І.Леніним). Медіа — це інструмент пропаганди у минулому і у наш час.

Мистецтво

Знову цитуємо Лєніна: “…А, так же, главным искусством для нас является кино и цирк”. Мистецтво є фантастично важливим, для того, щоб сформулювати бачення минулого. Кіно активно використовувалося радянською владою для формування картинки бажаного минулого, і досить успішно.

Регіональна історія – треба було якось приземлити цей великий історичний міф, мають з’явитись якісь люди, які викликають симпатії. Наблизити історію до локального рівня. Навколо цього будувалися місця – топоніміка – назви площ, назви вулиць, навчальні заклади і т.д., місця поклоніння – меморіали.

   Все це може стати інструментами маніпуляції і це є елементами конструктора пам’яті. Тільки один елемент я обійшов увагою – це родина.  Чому? Родинну пам’ять страшенно складно контролювати. Відповідно, це може бути джерелом альтернативного переказу інформації про минуле. Що треба зробити, щоб переказ інформації про минуле не відбувався? – Розірвати зв’язок поколінь і залякати. Атмосфера терору і страху тривала багато років і подекуди триває і досі. Страх був однією з причин, чому в Україні з’явилися високі паркани. Подивіться на фото 30-40-х років – невеликий живопліт метр-метр двадцять, щоб свині не перелізли. Не було парканів. Була довіра до інших людей, в селах хати не закривали. Ставили якийсь чіпок або віник біля дверей, щоб показати, що вдома нікого немає.

Як деконструювати пам’ять?

   Перша найочевидніша відповідь – «клин клином» – але це абсолютна помилка. Міф міфом не вишибають. Що ми маємо робити? Ми маємо зробити плюралістичний дискурс у суспільстві. Базовим постулатом має бути одне конкретне речення – ніхто не має монополію на інтерпретацію минулого. Будь-яке тоталітарне суспільство встановлювало монополію на інтерпретацію минулого. В плюралістичному суспільстві це заборонено, це не може бути. Має бути діалог, мають бути дискусії – це є одна з базових засад демократії.

Другий елемент – це родинна пам’ять. Поширення історії з людським обличчям. До людських історій є найбільше довіри в суспільстві.

Кіно – актуалізує пам’ять про ті чи інші події. Фільм – це прекрасний спосіб привернути увагу і спровокувати дискусію.

В опрацюванні історії між народами є, м’яко кажучи, не прості сторінки. Ці сторінки потрібно опрацьовувати… В 1971 році Аронсон в Сполучених Штатах проводив дослідження над індивідуальною пам’яттю.  Зокрема, за допомогою гіпнозу, намагався занурити своїх піддослідних в стан штучної амнезії. Коли він цього досягав, після серії дослідів він припинив експеримент з однієї причини – його піддослідні впадали в фантастичний стан паніки, він боявся, що це насправді зашкодить їх здоров’ю. Виявляється – пам’ять про своє минуле є однією з базових складових нашої ідентичності. Це є відповідь на те, ким ми є і ким ми не є. І це працює не тільки в індивідуальній пам’яті, це працює і в колективній пам’яті. І тому навіть ідея, що хтось зазіхає на твоє минуле, на твоє уявлення щодо минулого, вже викликає або фрустрацію або агресію. Бо це страх, це зазіхання на твою ідентичність.

IMG_0229 (1)

   Виходить, що простого прочитання інформації – не достатньо. Не достатньо дізнатися всю правду про минуле. В цю правду можна, просто, елементарно не повірити. Треба усе простити, але за однієї умови – що ми нічого не будемо забувати. Тільки поєднання цих двох інтенцій дає в результаті якийсь позитивний досвід – примирення минулого, загоєння його травм, зрештою, прощення і відпущення цього минулого.

   Але чи просто прощати? Як, часом, складно буває простити своїх рідних за дрібниці, а якщо уявити масштаб подій, який вимагає прощення є глобальний або національний? І комусь треба вибачитися, взяти на себе сміливість вибачитися за всіх. Уявіть собі, на скільки це фантастично важкий досвід! Тут Олександр Зінченко розкповідає кілька історій таких перших кроків.

Болєслав Камінек – був архієпископом Броцлавським. Зокрема, в повоєнний час. У 1985 році, рівно 50 років тому він написав, зокрема і з іншими польськими єпископами лист до німецьких єпископів, який увійшов в історію. Основна цитата з нього: «Прощаємо і просимо вибачення». Вони звернулися до німецьких єпископів, бо розуміли, що потрібне примирення між польським і німецьким народом після Другої світової війни, а вже минуло на той момент 40 років і його не наставало. Цей лист був не сприйнятий абсолютною більшістю поляків. Але Болєслав Камінек, знав, що не всі німці підтримали нацистів. І він розумів, що в німецькому суспільстві теж були ображені цією ситуацією. І тому було важливо сказати ці слова спільного примирення – «прощаємо та просимо прощення». Сьогодні це сприймається як універсальна формула європейського примирення навколо складних питань минулого.

Єжи Гедройц – в 1952 році в своєму «Альманасі Культури» опублікував лист молодого священника, отця Зигмунда Маєвського,  в якому закликав поляків опрацювати той прошарок, який сформувався у Другій світовій війні і ті кордони, які утворилися внаслідок її, основний посил з якого: «Нехай над Львовом розвивається український прапор». І цей заклик був абсолютно не сприйнятий, наклад журналу катастрофічно впав і Єжи Гедройц мало не розорився як видавець того журналу. Але і далі він промотував на своїх сторінках фразу: «Без вільної України нема незалежної Польщі». Без цієї промоції польська політика, якою вона є зараз, як вважає автор, ніколи би не відбувалася між поляками і українцями.

Віллі Брандт – перший німецький канцлер, який приїхав до Варшави. Він покладає вінок перед пам’ятником герою Варшавського гетто. За протоколом він мав підійти, поклонитися, поправити стрічку… Аж раптом він стає на коліна перед цим пам’ятником. Як розповідав потім Брандт дружині – він відчув, що просто схилити голову було не достатньо. Так само, як і в попередніх випадках, більшість німців не підтримало цей жест, але він став найзнаковішим початком польсько-німецького примирення.

Ірен Глор – під час Другої світової війни втратила все, що вона любила – чоловіка і сина. Їх знайшли гестапо як учасників французького спротиву. Вона була також соціально активною, була членом соціалістичної партії Франції і після війни увійшла до складу парламенту. І от в 1946 році вона приїжджає до невеличкого містечка у Швейцарії і виступає на конференції, яка присвячена новому повоєнному устрої Європи. Саме в той момент, коли вона стояла за трибуною, вона чує, що тут звучить німецька мова з характерним баварським акцентом. Вона перериває виступ, викликає: «Що?! Німці?! Тут?! Ноги більше моєї тут не буде!» – і вибігає з залу. Її зупиняє один з організаторів цієї конференції, – говорить: «Ірен, ти подумай, куди ми подінемо з оновленої Європи німців?». І вона півтора дні думає, як бути зі своєю ненавистю, з одного боку, з іншого боку – що робити з тими німцями. Не їсть, не спить, це була величезна криза. Аж раптом до неї приходить німкеня, з подібною долею. Вона так само втратила чоловіка. Вони поговорили про долю, виплакались одна одный… Наступного дня Ірен знову виходить на трибуну. В перших рядах сидять німці, які вже готові захищатися, говорити, що це не ми, це нацисти, ми так само проти них боролися…  Ірен говорить: «Вибачте мені мою ненависть. Ненависті не має бути».  Аж раптом один учасник делегації підводиться і говорить: «Вибачте мені за все те зло, яке мій народ причинив вам». Далі за цим вся делегація виходить на сцену і просить вибачення особисто у Ірен Глор. Це було першим кроком примирення.

М. Ганді – «Якщо ви хочете змін – станьте цими змінами».

 

Закінчує Олександр Зінченко такими висновками:

  1. Для нас є важливим поширення усієї правди про всі складні сторінки минулого. Правда не шкодить. Шкодить брехня і маніпуляції.
  2. Все, що було предметом маніпуляції може стати інструментом змін – медіа, мистецтво, відкриття родинної пам’яті – все це ми можемо використати, щоб “розмінувати” наше минуле.
  3. Як я вже казав, що цінності “мажуться на хліб”. Ми маємо відкоригувати наше минуле, для того, щоб змінити цінності. Не може в нормальному суспільстві учень іти до школи названою імені вбивць. Якщо суспільство не визначилося з цінностями, воно ніколи нікуди не прийде. Бо якщо не відомо, до якого берега плисти, ніякий вітер не буде попутний.

 

Польсько-українська дискусійна платформа – це спільний проект Генерального консульства Республіки Польщі у Вінниці та Громадської організації «Подільська агенція регіонального розвитку», метою якого є обмін думками в культурній, політичній та економічній сфері для формування спільного бачення розбудови майбутнього України. Ініціаторами та основними доповідачами є випускники польських стипендіальних програм.

Олександр Зінченко – історик, журналіст та письменник, працівник Українського інституту національної пам’яті, ведучий програм «Згадати все» та «Дух часу» на телеканалі ТВІ, постійний автор «Історичної правди». Автор книжки «Година папуги» (2011) про українські сторінки Катинської трагедії. Матеріали, зібрані з цієї теми, лягли в основу фільму «Катинь: Листи з раю» Олексія Бобровнікова. За участі Олександра Зінченка створено 12 документальних фільмів.

Матеріал підготовлено Тетяною Наконечною спеціально для Пращур.укр
Центр вивчення генеалогії “Пращур” покликаний допомогти людям на рівні родини відновити сімейну історію для того щоб звільнитись від оков нав’язаної історії і через призму історії власної сім’ї збагнути справжню історію України. Звертайтеся до нас, будемо раді допомогти

prashhur.zakaz@gmail.com
+380432603421
+30937996897
Skype: prashhur.zakaz
м.Вінниця, П.Осипенко 9, офіс 102

Коментарі

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*

Loading Facebook Comments ...