До входження Подільської землі до складу Російської імперії в усіх сферах церковно-релігійного життя краю, як в цілому у Правобережній Україні, сформувались українські самобутні риси. Церковне управління, організація церковного життя, обрядова сфера, мова, музика, співи, архітектура, живопис, релігійна психологія стали невід’ємною часткою української ментальності, духовної культури українців. Однією з найхарактерніших рис українського православ’я, за переконанням вітчизняних дослідників, був демократизм церковного управління, що передбачав активну участь мирян у справах життя на засадах спільного вирішення справ на всіх рівнях – від архієрейського собору до окремої парафії.
Відомий церковний історик О. Лотоцький відзначав: «Головна риса українських православних соборів була та, що на них присутні й чинні були не самі лише єпископи, але й представники од духовенства, білого й чорного, та од усього православного народу. Ся умова вважалася за таку конечну, що коли не додержувалися, то собори не визнавалися церковною громадою, та й просто навіть не могли відбутися».
Єпископат обирався духовенством і народом. Священики та причетники, члени єпархіальних установ та парафіяльна церковна влада також обиралися парафіянами. Обраного парафією кандидата на настоятеля храму висвячував чи благословляв правлячий архієрей, в разі відсутності кандидатури він сам робив таке призначення.
Характерною особливістю української церкви було й те, що вона «ніколи не наголошувала на зовнішньому обрядовому благочесті, не була рабом букви і титли, а вглиблювалась у внутрішній зміст віри, дбала про розумний, осмислений, а не буквалістичний зв’язок людини з Богом». Богослужбовою мовою була церковнослов’янська, проте церковні проповіді здебільшого виголошувалися рідною мовою. Самобутність українського народного світобачення знайшла свій вияв й у духовній музиці та співах. Як відзначав один з іноземців, «грекоруси, звичайно, святіше та величніше прославляють Бога, ніж римляни. Псалми та інші священні пісні щоденно виголошують у храмах, з приспівуванням народу на мові рідній, за правилами музичного мистецтва».
Самобутні форми були властиві й українській церковній архітектурі та церковному живопису. Дерев’яні церкви, наприклад, найчастіше будувалися з однією, трьома, п’ятьма або й дев’ятьома банями (залежало від кількості мешканців в населеному пункті). Их бані були грушоподібної форми і завершувалися главками з хрестами. Невід’ємною складовою церков були п’ятиярусні іконостаси, які відзначалися багатством різьби і відображали історію християнської церкви. Іконописне мистецтво також відрізнялося від візантійської та російської іконописних традицій, для яких характерними були схематична передача образу та його відособленість від цього світу, аскетизм. Українському живопису були притаманні риси значно більшого демократизму. Відомий вітчизняний мистецтвознавець В. І. Свєнціцька підкреслювала: «Він наскрізь демократичний, а подекуди відзначається суто народним характером та індивідуальним, досить вільним трактуванням іконографічних канонів і стильових особливостей, що надає йому своєрідного чару, безпосередності, животрепетної свіжості». Ікони стали не тільки предметом поклоніння, але й своєрідною прикрасою та оберегом помешкання українців, символами моральних принципів і норм, милосердя, добра, любові, благочестя. У шанобливому ставленні до ікони миряни вбачали свій духовний зв’язок із зображеними на них персонажами. Ікони, особливо в подільському регіоні, часто прикрашали вишитими рушниками, церковними символами та атрибутами.
Важливою ланкою буття церкви були взаємини парафіяльної громади і священика, які формувалися впродовж віків на основі високої моральності та досвіду, що передавався із покоління в покоління. Саме на рівні парафії розгорталось змістовне життя церкви, реалізувались її християнські цінності, утверджувалися церковні обряди та свята. Тут непохитного авторитету набула традиція обрання священика парафіяльною громадою. Це був випробуваний віками і дуже надійний спосіб залучення на священицьку посаду людини, яку громада знала, шанувала і якій цілком довіряла. Громадський вибір не надавав особливого значення духовній освіті, наявності свідоцтва про неї тощо. Достатньою гарантією для парафіян було вміння читати й співати, оформляти різні канцелярські папери, бути захисником інтересів віруючих.
Таким чином, протягом століть на українських землях, зокрема й на Поділлі, сформувалося власне особливе розуміння православної віри, яка, взаємодіючи тривалий час з елементами української культури, побуту, звичаїв, традицій та обрядів, поступово набула етнонаціональних ознак. Утворилося таке історико-духовне явище, яке ми називаємо українським православ’ям. Відповідно до етнонаціонального забарвлення набуло з часом і російське православ’я, що вийшло з Київської митрополії. Російські традиції, виконання церковних обрядів, молитов, малювання ікон, відзначення церковних свят і вшанування святих суттєво відрізнялися від українських традицій. Вони були настільки істотними, що після порівняння обрядово-культових сфер українського і російського православ’я сучасний дослідник О. Саган зробив висновок, що «важко повірити в те, що Московська церква – церква-дочка Київської».
Зрозуміло, що така поліетнічна і поліконфесійна держава, як Російська імперія з панівною православною релігією, намагалася використовувати православний чинник як один із найважливіших ідеологічних важелів у зміцненні та утвердженні імперських інтересів в усіх регіонах, зокрема й на Поділлі. Як відзначав письменник І. Аксаков, «державна влада в Росії піднесла правила соборів і святих отців до рівня громадянських законів і поліцейських правил, а гріховні ухили волі від послуху вимогам церковним – на рівень карних злочинів і поступків».
Тому після приєднання краю до Російської імперії у Подільській православній єпархії розпочалося активне запровадження порядків за великодержавними шаблонами та поступова ліквідація української національної самобутності у всіх галузях життя – адміністративно-територіальному устрої, юридично-правових нормах, церковно-релігійній сфері, а також в традиціях, культурі, освіті, мові, історії, книгодрукуванні тощо. Особливо чітко це виявилося через:
а) уніфікацію українських церковних структур за великоросійським взірцем;
б) призначення на ключові ієрархічні посади росіян або ж іноземців, що сумлінно виконували будь-які команди царського самодержавства;
в) зросійщення кадрів українського духовенства через навчання і проходження початкової церковної служби у російських православних єпархіях;
г) повсюдна організація православної освіти за єдиними російськими програмами.
Сприятливі умови для церковної кар’єри створювалися тим священнослужителям, які виявляли абсолютну вірнопідданість російському імператору, проводили заходи з нівелювання традиційної релігійної культури та повної її ліквідації через архієрейські призначення священиків і церковнослужителів замість їх виборів, запровадження великоросійської вимови богослужбових текстів, обов’язкове будівництво храмів за російськими стандартами тощо. Цим завданням також відповідала сувора цензура духовно-релігійної, культурно-освітньої, наукової та художньо-мистецької діяльності на приєднаних українських територіях.
У логічному зв’язку з такою імперською політикою було запроваджено на всіх рівнях курс на «купночиніє», тобто зведення церковно-релігійного життя, богослужбової практики, єпархіального і парафіяльного устроїв до єдиних правил, взявши за основу московсько-візантійські взірці. Особливо жорстко уніфіковувалась і контролювалась діяльність парафіяльного духовенства. Кожний священнослужитель перед прийняттям сану складав присягу на вірність царському престолу і тим самим перетворювався не лише на вірного слугу православної церкви, але й імператора та Російської держави. У його обов’язки також входило постійне згадування імен російського імператора і членів його сім’ї під час проведення літургій. Так, наприклад, як тільки Поділля ввійшло до складу Російської імперії, кожний храм отримав текст повного титулу російських самодержців, який разом із многоліттям виголошувався дияконами під час найбільших православних свят. У богослужбову практику була запроваджена велика кількість так званих високоурочистих свят і царських служб на честь кожної значної події у сім’ї Романових. Відповідні укази як обов’язкові нормативні акти надсилались у кожну єпархію, а звідти – в кожну церкву. Так, при народженні або хрещенні членів імператорської родини парафіяльне духовенство зобов’язане було перед проведенням літургії оголосити царський маніфест щодо цієї події, а потім «провести подячний молебень Господу Богу з колінопреклонінням і цілоденним церковним дзвоном», з обов’язковим подальшим згадуванням імені народженого і похрещеного спадкоємця при богослужіннях.
Більше того, відповідно до державних і синодальних постанов вони повинні були порушувати таємницю сповіді, якщо сповідальники повідомляли їм про лихий намір щодо життя і честі російського самодержця або про задум вчинити бунт чи зраду. Така сповідь вважалась «неправильною», і духівник негайно повідомляв про це у поліцейські та духовні органи.
У «царські дні» священики з амвонів проголошували особливі проповіді, які систематично надсилались духовною консисторією на місця. У них звучали заклики до мирян не чинити опору державній волі і не допускати висловлювань невдоволення або необережних суджень про дії влади чи вінценосних осіб. Наголошувалося й на тому, що життя самодержця є святинею, котра має оберігатися ціною життя всіх і кожного зокрема. Окрім того, на виконання указу Павла І від 18 травня 1799 р. цивільні та духовні власті постійно наглядали за справністю портретів імператора і членів царської сім’ї. На місцях ретельно стежили за дотриманням розпорядження щодо виявлення і заборони продажу ікон із спотвореними зображеннями, а також про порядок читання в церквах царських маніфестів у зв’язку з перемогою російських військ над Францією, над Туреччиною або в інших війнах.
Особливо урочисто відзначалися в православних храмах Поділля перемога над Наполеоном, взяття Парижу і укладення Священного Союзу. Текст договору і царський маніфест з цього приводу зачитувався у кожній церкві, а потім вивішувався у всіх сільських храмах. У соборах і монастирських церквах ці документи викарбовувалися на спеціальних металевих плитах. Згідно з розпорядженням духовних властей подячні молебні з цього приводу проводилися щорічно на різдвяні свята аж до початку XX ст. Як правильно зазначав дослідник П. Знаменський, церковні кафедри були власне перетворені на «присутственні місця», де оголошувалися царські укази і маніфести, синодальні і єпархіальні розпорядження, накази цивільних і військових властей, озвучувалися місцеві новини.
Великою кількістю церковних заходів супроводжувався приїзд імператора або членів царської сім’ї до регіонів. Так, на Поділлі протягом першої половини XIX ст. декілька разів побували імператори Олександр 1 і Микола І. Про такі візити не тільки цивільні власті, але й духовне начальство попереджалося заздалегідь, отримуючи детальні інструкції. У свою чергу правлячий архієрей віддавав розпорядження працівникам ком систорій, духовних правлінь і благочинним ретельно перевіряти етап церков та підготувати священиків, причетників і мирян до зустрічі з імператором. Якщо ж царська особа зупинялася на нічліг в губернському місті, то духовенство всіх міських храмів повинно було проводити богослужіння з ранку до вечора і організувати мирян на ці дійства. У цьому їм допомагали місцеві власті, буквально заганяючи мирян на богослужіння, а якщо подоляни їх ігнорували, то порушників суворо карали аж до арешту і тюремного ув’язнення.
Як переконуємося, через систему проповідей, що ретельно організовувались і контролювались на всіх церковних рівнях, не тільки забезпечувалася уніфікація українського церковно-релігійного життя, а й здійснювалося маніпулювання релігійною і національною свідомістю подільських парафіян. Через церковні проповіді віруючому люду цілеспрямовано прищеплювали покору поміщикам і владі, забороняли відзначати народно- побутові свята та дотримуватись національно-релігійних звичаїв і обрядів. Однак такі заходи в багатьох випадках наштовхувались на пасивний опір як з боку подільського духовенства, так і парафіян, які байдуже ставилися до офіційної казенщини, що все більше омертвляло церковне життя. У зв’язку з цим у грудні 1835 р. Св. Синод затвердив заходи, які повинні були вживати священики на випадок невиконання парафіянами релігійних обов’язків і послаблення їхньої віри. Щоправда, порушення цих приписів найчастіше спричиняли місцеві поміщики і економи, котрі примушували своїх селян-кріпаків працювати у святкові, недільні та високоурочисті дні, особливо під час весняних і осінніх польових робіт. Чималі землеволодіння були й у православної церкви, які нерідко оброблялися подільськими кріпаками, порушуючи запроваджені правила. Тому часто священики заплющували очі на такі порушення і подавали вищим церковним властям фальсифіковані дані про відвідування мирянами богослужінь. При виявленні таких порушень на священиків накладалися великі грошові штрафи за приховування справжньої інформації у клірових і сповідальних відомостях.
З метою недопущення подібних та інших фактів правлячий архієрей, вікарний єпископ, благочинні декілька разів на рік ревізували парафії. За результатами ревізії видавались укази духовної консисторії про виправлення ситуації і покарання винуватців. Зокрема після перевірки церков Вінницького повіту на територіях усіх духовних правлінь набула чинності заборона церковним хорам використовувати древні наспіви музичних творів, священикам здійснювати православні обряди іноземним військовим чинам, якщо у них не було документів про приєднання до православ’я, а в церквах зберігати приватне майно.
Особливо суворо ставились вищі церковні власті до намагань духовенства без відома консисторії направляти скарги і клопотання в Св. Синод або російському самодержцю. Так, коли архімандрит одного з подільських монастирів написав скаргу на ім’я імператора без дозволу на це єпархіального начальства, то із Св. Синоду прийшло розпорядження «згаданого архімандрита звільнити з посади і перевести в монастир іншої єпархії на посаду ієромонаха і встановити за ним суворий нагляд, не дозволяючи нізащо писати прохання і офіційні папери». Водночас на звільненого архімандрита наклали єпитимію, а в усі духовні правління і монастирі, згідно з вимогами Св. Синоду, направили відповідні укази духовної консисторії з обов’язковою письмовою розпискою кожного церковника про ознайомлення і недопущення подібних речей в майбутньому. Це ж саме стосувалося й порядку подання і розгляду апеляційних скарг. Кожна провина священиків та іншого церковного кліру підлягала обов’язковому реагуванню з боку єпархіального начальства. Так, наприклад, у 1846 р. в духовній консисторії було розглянуто 229 подібних випадків, і всі винуватці були покарані – від пониження в сані до єпітимії в монастирях чи архієрейському домі.
Фактично єпархіальні управлінські структури стали важливою ланкою у формуванні місцевого бюрократичного апарату, який поєднав традиції польської та російської державності і слугував ланцюговим механізмом паперової тяганини й зволікання у вирішенні будь-яких питань. Особливо це спостерігалося в церковних справах. Наприклад, для того щоб одержати дозвіл на будівництво нової церкви або перебудову її з костельного приміщення, необхідно було пройти всі цивільні і церковні інстанції від місцевих властей до Сенату і Св. Синоду, а в деяких випадках отримати дозвіл від самого імператора. Церковні чиновники задихались від паперової круговерті. Так, у 1846 р. у Подільську духовну консисторію тільки з вищих державних і церковних структур надійшло 2119 розпорядчих документів, 71 — господарська і 169 судових справ, а всього було розглянуто 12,3 тис. вхідних і 19,5 тис. вихідних документів, оформлено 1295 протоколів засідань. У духовних правліннях було розглянуто 14,3 тис. вхідних документів, вихідних – 31,3 тис.31 Як підкреслює сучасна дослідниця В. Шандра, для утвердження імперських порядків на приєднаних територіях Росія не лише нарощувала поліційну структуру влади, а й модернізувала духовно-церковну бюрократію, насаджувала канцелярський стиль керівництва в усіх сферах діяльності, що сприяло інкорпорації краю у систему централізованої держави.
Широкий простір для подальшої уніфікації церковних обрядів і одержавлення православ’я в Подільській єпархії відкрився після придушення польського повстання 1830-1831 рр. і ліквідації греко-католицької церкви у 1839 р. По-перше, це стало можливим через те, що польський національно-політичний рух зазнав поразки; по-друге, цьому сприяло адміністративно-церковне приєднання майже півторамільйонної маси уніатів Південно-Західного краю, яке не викликало соціального вибуху; по- третє, царський уряд наважився на рішучі заходи щодо ліквідації українського самобутнього православ’я і остаточного утвердження диктату абсолютистської влади в цих регіонах. Як вже зазначалося, іменним указом від 25 червня 1840 р. на територіях Волинської та білоруських губерній «віднині і надалі… будь-яку дію Статуту Литовського і всіх на засадах цього Статуту або в доповненнях до нього виданих сеймових конституціях та інших постановах припинити, замінивши їх загальними Російськими законами і зберігаючи… такий же порядок, який запроваджений для всіх інших внутрішніх областей імперії». Одночасно, як вже зазначалося, у 1841 р. набув чинності новий «Статут духовних консисторій», яким було остаточно уніфіковано всі ланки церковного управління на єпархіальному рівні. Відтоді за єдиними правилами стали регулювати всі сфери церковно- релігійного життя в єпархії: повернення, збереження, розповсюдження і остаточне утвердження панівної православної віри на подільських землях, порядок богослужіння, спорудження та облаштування храмів, діяльність парафіяльного кліру і мирян, церковний суд тощо.
Як бачимо, важливе місце в інкорпораційній та державно-церковній політиці російського царизму займали питання повного нівелювання української самобутності в усіх галузях життя, зокрема й в духовно-релігійній сфері, особливо щодо уніфікації та повного одержавлення церковного життя в Правобережній Україні, зокрема в Подільському регіоні.
Cтаттю підготовлено за матеріалами праці Ю. Блажевича, опублікованої в виданні “Наукові праці Кам`янець-подільського національного університету імені Івана Огієнка