Щороку у ці травневі свята ми згадуємо кожного другого українця, який загинув у Другій світовій війні, пам’ятаємо і тих 2,5 млн наших земляків, яких вивезли на примусові роботи до Німеччини і багато хто з них так і не повернувся додому. У цьому матеріалі мені хочеться розповісти не лише про той незламний дух людяності, який закладено природою чи не в кожному з нас і який врятував не одне життя у тому горнилі війни, а й про вміння не забувати все те добре, закладене в людині при народженні.

Остарбайтери. Міля Потопальська крайня справа

 
 
Неочікуваною звісткою з тих далеких воєнних років став для лікаря Лариси Анатоліївни Шимотюк лист, який надійшов з далекої Німеччини в її рідне село Щигліївку Коростишівського району. Її маму, Людмилу Потопальську, розшукувала родина Гакерів. Але про все по черзі.
 
У червні 1942 року 16-річну Людмилу, як і багатьох інших наших земляків, вивезли на примусові роботи до Німеччини. У товарному вагоні вона приїхала в Любек – Шлутуп на військовий завод, на якому виготовляли снаряди. Робота була важкою і починалася вона о 6 ранку. Для кожного була встановлена норма, якщо її не виробиш, потрібно було відпрацювати дві зміни підряд, а харчування було вкрай поганим. Зранку давали капусту, гичку і двічі на тиждень — маленьку хлібину на одну людину, при цьому хліб був на смак — наче з тирси. Хто не втримувався і з’їдав відразу, потім голодував. Пропрацювавши на тому заводі в таких нестерпних умовах 2 роки, Людмила Потопальська ще з двома подругами наважилася на втечу.
 
Пройшовши близько 20 кілометрів, дівчата добрались до Гамбурга, де їх і затримала поліція. Відсидівши 2 тижні в тюрмі, умови в якій були все ж кращі, аніж на заводі, Людмила потрапила до приватного будинку у Шверині. «Моя хазяйка була дуже доброю, — розповідала вона через багато років своїм дітям. — Їй було 76 років. Нехай би вона ще ж стільки жила, такою доброю вона була до мене. Нічим не крилась від мене. Я їла за одним столом з ними і жила так, як і вони». Незважаючи на жахливу подію в її житті – насильницьке позбавлення Батьківщини, примусове вивезення у ворожу країну, Людмила у чужій країні змогла пізнати і дещо інше — тепло людського серця. А що наші українські жінки завжди відрізнялися милосердям, то молода дівчина Людмила, Міля, як стали називати її згодом у родині, стала справжньою нянею для 5 онуків віком від 3 до 12 років фрау Гакер. Цій немолодій жінці потрібна була допомога. Її син був в армії, а невістка залишила родину ще перед війною. Яку б домашню роботу не виконувала Міля, вона була набагато легшою, аніж на заводі. А щоб дівчина не так сумувала за домом, хазяйка навіть водила Мілю через все місто до подруги, яка працювала в кранкенхаузі (лікарні).
 

Діти родини Гакерів. В першому ряду зліва Хорст, справа — Дітер

 
Після перемоги союзників у листопаді 1945 року Міля повернулася на Батьківщину. Вийшла заміж, народила восьмеро дітей. Її життя було нелегким. Чоловік загинув, коли наймолодшій доньці Ларисі було лише 4 роки, тож дітей допомагала піднімати бабуся. Людмила Потопальська довго працювала ланковою у колгоспі, навіть будучи вже на пенсії. Колишня няня зуміла не лише виростити власних дітей достойними людьми, а й дати усім освіту.
 
За ці роки виросли в Німеччині і колишні вихованці Мілі. Першим через службу розшуку почав пошуки її наймолодший – Хорст. На жаль, справу він не зміг довести до кінця, бо помер у 2013 році від важкої хвороби, не знаючи, що 22 грудня 2012 року померла у рідному селі Щигліївка і його няня Міля. Проте лист, написаний уже іншим, старшим братом Дітером Гакером, пролежавши довго під дощем у поштовій скриньці Мілі, немов оплакуючи зустріч, яка так і не відбулася, таки дочекався свого адресата – її наймолодшу доньку Ларису. Вона відповіла і зав’язалось спілкування, яке триває уже багато років, а їхні стосунки тепер нагадують справжню родину.
 

Стаття у німецькій газеті про приїзд гостей з України

 
У 2015 році Лариса із сестрою Ліною і племінницею Анастасією на запрошення вперше побували в гостях у Марії і Дітера Гакерів. Що то була за зустріч! Вони побували в будинку, в якому в юності більше 70-ти років тому жила і працювала їхня мама, де вона змогла вижити завдяки душевному теплу цієї німецької родини. Ларисі хотілося доторкнутися до кожного камінчика, з якого був збудований будинок, щоб потім, повернувшись додому, розповісти над могилою неньки про цю велику радість.
 
Було в ті дні і спілкування з братами і сестрами родини Гакерів – подорожі до Гамбурга, Любека, Беку, до залишків Берлінської стіни і розмови, розмови англійською, німецькою і українською. Гакери все згадували, як Міля пригощала їх гарбузовим насінням, яке завжди носила в кишені фартуха, а Лариса з Ліною про те, як мама розповідала їм, що в Німеччині їла щось таке смачне, яке потім в житті більше ніколи не пробувала. Співали тоді гості з України і наших пісень. Спілкування через інтернет тривало, і зрештою на запрошення Лариси Шимотюк Дітер Гакер в середині вересня 2016 завітав до Житомира.
 

У с.Щигліївка

 
Їхав він потягом спочатку до Львова, бо хотів чим більше ознайомитись з Україною, там його зустрічала Лариса Анатоліївна з подругою, далі – Житомир — екскурсія до кімнати-музею ім.Святослава Ріхтера та по інших історичних місцях нашого міста, а потім — поїздка в Щигліївку, до будинку, де жила його няня, а тепер мешкає одна із її доньок.
— Як нас зустрічали в селі, не передати, – говорить Лариса Анатоліївна. – Сусіди наші з квітами, наша велика родина з дітьми, онуками. Наготували страв, які завжди були у нас на столі, коли ще була жива мама – вареники, деруни з сиром, вінегрет, пироги усіх видів. Дітер куштував усе і пообіцяв розповісти в Німеччині, як смачно готують в Україні, -­сміється Лариса Анатоліївна.
 
Сфотографувалась уся родина на згадку в селі біля будинку його няні. А потім, на прохання Дітера, відвідали місце останнього її спочинку. Щемна мить, коли мовчання все сказало, як він довго її шукав, як тепер розповість усім своїм братам і сестрам про цю зустріч, і, мабуть, згадав і найменшого Хорста, який зустрінеться з нею десь уже там, у кращих світах.
 

На могилі няні Мілі

 
Далі естафета подорожі перенеслася до Києва, де в медуніверситеті ім. О.Богомольця навчається старша донька родини Шимотюк Юлія.
Виконали вони усі разом з Ларисою Анатоліївною і прохання Дітера – відвести його на Майдан, про події на якому знав увесь світ, та на вул. Грушевського. Подивившись усе, Дітер сказав: «Я хочу стати в центрі Майдану і сказати: «Українці, ви прекрасні люди, ви прекрасна країна!»
Подорожуючи по Львову, заходячи чи не в кожен дворик, оглядаючи архітектуру міста (а він за фахом інженер, проектує водні канали), знайомлячись з Житомиром, Києвом, ласуючи морозивом, кавою, Дітер хотів скласти особисте враження про Україну. Вразило його і те, що на вулицях наших міст можна зустріти людей похилого віку, як казав сам Дітер, «бабУшек», які просять милостиню. Сказав, що в них такого немає. Будучи глибоко віруючою людиною, сприйняв це болісно. Може це тому, бо звик, що у Німеччині всі люди у них усміхнені, привітні, а в нас – на жаль, несуть величезне моральне, психологічне навантаження.
 

Буклет про поїздку в Україну

 
Погостювавши 2 дні у Києві, Дітер полетів додому, де на нього чекала його вірна дружина Марія, його помічниця в усьому, та його 7 дітей, уся його велика родина. Щороку до Різдва він готує для усієї родини випуск невеликої книжечки, в якій розповідає про все, що сталося за рік. Темою минулорічного видання став візит в Україну, зустріч через багато років з Батьківщиною няні Мілі і великою й дружною її родиною.
 
Лариса Анатоліївна тепер часто їздить до Німеччини, її менша донька Іванна, як і батьки і старша сестричка Юля, теж вирішила стати лікарем. Освіту вона поїхала здобувати в Німеччину на запрошення Д.Гакера, тож тепер вона навчається у вищій медичній школі м.Ганновера, яке за три роки навчання стало їй рідним. Востаннє Л.А.Шимотюк їздила до доньки у жовтні і звичайно ж зустрілася з Дітером. Незважаючи на свій вік, він сповнений життя. Разом з другом вони закуповують продукти і роздають їх незаможним людям на соц.майданчику. За словами Лариси Анатоліївни у планах у нього – ще раз побувати в Україні.
Історія на закінчилась…
©Тамара Архипчук
 
P.S.
  Статтю підготовлено спеціально для Пращур.укр. Якщо Ви зацікавлені в дослідженні своїх сімейних коренів, хочете створити генеалогічне дерево, знайти документи про походження для Карти Поляка – звертайтеся до нас. Ми допоможемо!

Комментарии

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*
*

Loading Facebook Comments ...