До Вашої уваги передача «Хто ми і чиїх батьків діти». Перед мікрофоном журналіст Людмила Балинська. Радіо “Місто над бугом”.

   З давніх-давен знати свій родовід вважалося священним обов’язком кожної людини. З християнської точки зору потрібно знати сім поколінь своїх пращурів, щоб можна було помолитися за прощення їхніх гріхів. У багатьох родинах існують перекази чи легенди про ніби то знатних предків, але підтвердити їх, чи навпаки спростувати, можна лише за допомогою архівних документів. А ще оформлене генеалогічне дерево – це гарний подарунок батькам на ювілей, дітям на весілля чи родини.

Отож, з чого почати пошук? – запитую у засновника та керівника Центру вивчення генеалогії «Пращур» Віктора Долецького.

–  Перша стадія пошуку, і навіть якщо до мене звертаються її потрібно пройти, – це опитування рідних. Потрібно опитати всіх до кого можна дотягнутись. Це можуть бути дідусі, бабусі, їхні рідні брати, сестри і т.д. Всі старші представники роду, молодші. Питати їх за фотографії, звичайно. На тих фотографіях можуть бути безцінні речі. Іноді буває так: знайшли фотографію в одному місці, але там де ми знайшли вже немає людей, які можуть опізнати тих хто є на фото, тоді береться копія цієї фотографії,  їдеться до старших представників роду, і питається « а хто ж на цій фотографії?». Саме так відбувається досить часто. І тоді вже старші представники допомагають ідентифікувати тих людей, якщо, звичайно, фотографія не підписана. І тому я зараз говорю людям – сімейні фото свої, навіть якщо вони зроблені у минулому році, підпишіть ззаду, хто там є, хто на них зображений, рік народження тієї людини, рік шлюбу, можливо, вкажіть, якісь основні дані. І колись це фото, знайдене вашими пращурами, буде безцінним джерелом інформації.

– Ви унікальна людина, адже не кожен вінничанин може похвалитися тим, що знає ким були його предки у декількох поколіннях. На якому столітті зупинились у власному дослідженні?

– Зараз основне століття, взагалі з яким я працюю, це звичайно ХІХ. Більшість гілок я вже вивів ХVIIІ, деякі заходять в ХVII. Ну з ХVII ст. дуже важко працювати, тому от зараз у мене увага і акцент саме на ХVIIІ ст. Основний момент – це по прямій чоловічій лінії Долецьких, звідки прийшли на Вінниччину саме Долецькі. По Вінниччині я їх вже відслідкував. Мої батьки народились в Розкопані. В районі 1850-х років вони прийшли в Розкопане, до того вони були в Малинках, перед тим вони були в Спичинцях – це все Погребищенський район, тут недалеко. А питання звідки вони прийшли саме сюди? Є родини Долецьких, Далєцких, Дулєцьких – це, швидше за все, одна і таж сама сім’я. В Білорусії такий серйозний конгломерат Долецьких і в Польщі. Я так підозрюю, що мої прийшли або звідти, або звідти. Питання, що вони всі пов’язані, це швидше за все так воно і є. Інше питання – звідки пришли саме: на пряму з Польщі чи все-таки з Білорусії. Зараз знайти важко документи, тому що мало що збереглось тих часів, це все-таки ХVIIІ ст., але я ще маю надію і шукаю ці документи.

   По Долецьких в мене вивчено до дев’ятого покоління, мої пращури. Якщо мені пощастить знайти звідки вони саме прийшли, і я зможу зачепитись за ті родоводи Долецьких, що складені в Білорусії і в Польщі, то в мене родовід може сягати двадцятого покоління десь приблизно.

– Якими архівами Ви користувались?

– Вивчав в наступних архівах: це Державний архів Вінницької області, Державний архів Хмельницької області, Державний архів Житомирської області, Державний архів Київської області, Центральний історичний архів Києва, петербурзький архів і московський. Я шукаю історію родини, тобто не в загальному, а конкретно про свою родину: від однієї людини до другої, до третьої, від діда до прадіда, від прадіда до прапрадіда і т.д., а вже потім узагальнюю інформацію. Більшість людей йде навпаки і це в корені не вірно, тому що можна назбирати багато інформації про певне прізвище і воно не буде мати ніякого стосунку до вашої конкретної родини. Якщо ми говоримо про шляхетні прізвища, що мають походження шляхетне, тоді з великою ймовірністю всі носії прізвища можуть бути родичами кровними, хоча це далеко не завжди так.

– В Державному архіві Вінницької області зберігаються тисячі видів документів з датами до 1936 року. Двісті з них знадобляться вам при фаховому генеалогічному пошуку. Для пошуку інформації про своїх предків можна використовувати метричні книги.

– Якщо немає метричних книг, що я пропоную робити – це максимально вивчати радянський період. Багато людей на нього взагалі не звертають уваги. Я повернувся із Одеси, працював в Державному архіві Одеської області. Якраз от ситуація така: клієнт звернувся, але метричних книг практично немає, є декілька «сповідалок», перша з них за 1848 рік і глибше. А як дійти до того року? Клієнт знає свої дані про діда, максимум по-батькові. Поїхавши в Одесу, знайшли там інформацію саме про радянський період. Це уже про 17-й і по 38-й рік, які не засекречені зараз документи. Ми пропрацювавши ці документи, познаходили факти смертей його прапрадідів і т.д. Тобто ми вишли на той 1848 рік, і тепер ми зможемо зачепитися для того, щоб продовжувати це дослідження.

   Варто максимально пропрацювати радянський період: це актові книги із РАЦСу, матеріали сільських рад, різні списки виборців, списки релігійних громад, списки платників податків, де можуть бути ваші родини, навіть, банальні засідання сільської ради – протоколи. З ними важко працювати, вони великі, інформації мало, але буває, що у цьому протоколі згадають саме вашого предка, опишуть якусь ситуацію чи будуть обговорювати цю ситуацію –  і це дуже важливо. Далі є такі, для поціновувачів, судові документи. Вони стосуються як радянського і дорадянського періоду. Якщо ми говоримо про судові документи, з ними працювати, знову ж таки, дуже важко. Можна перепрацювати великий фонд судовий і не знайти нічого по ваших предках. Але, якщо ми знаходимо справу по ваших предках конкретно, то там вже буде маса інформації, якої ви не знайдете більше ніде. Є, наприклад, АGАD Варшавський архів, в них оцифровані деякі метрики, у тому числі з території України на теперішній час, і вони викладені у них на сайті. Можна зайти на сайт, самостійно знайти і полистати, познаходити потрібні прізвища.

     Якщо ми говоримо про запити, можна надіслати запит до архіву – українського чи закордонного, тоді вже працівники архіву переглянуть ці справи і дадуть відповідь – є там представник вашого роду чи немає. Питання у тому, що, по-перше, це платні послуги. Це значно дешевше, ніж звертатись до дослідників генеалогії, але зазвичай це менш якісно. Працівники архіву не зацікавлені робити якісний пошук вашої генеалогії і тому вони це роблять іноді аби як. Є працівники архівів, які дуже сумлінні і дуже гарно відпрацьовують, але буває ну просто відверта «халтура». Телефонуєш і питаєш: «Чи є метричні книги?». Тобі відповідають, що немає. Ти відкриваєш довідник метричних книг і виявляється вони там є. Банально працівник читального залу навіть не відкрив довідник метричних книг, який в них зберігається, не кажучи вже про описи, не кажучи про відкриття самих справ. Йому просто чи лінь, чи було не до цього…

    Саме в нас на сайті запущений проект «Документи державного архіву Вінницької області», і там ми плануємо виставити путівник архіву Вінницької області, довідник метричних книг, списки, які ми самі оцифровуємо. Наприклад, опис по релігійних громадах ми оцифровували самі. Це досить великий опис і дуже цінне джерело. Його теж мало хто використовує з дослідників, ми ним користуємося часто, тому вирішили його оцифрувати для себе і для того, щоб це було простіше. А тепер виклали його на сайті, і будь-хто може знайти свій населений пункт і подивитись чи є по ньому списки релігійних громад.

    Багато з моїх колег навіть не здогадувались, що в католиків також існували сповідальні розписи. Я з ними працював, але вони настільки рідко збереглись, що багато дослідників не знають взагалі про таке джерело. Знають, що у православних є, і що вони збереглись, і що з ними можна працювати. В католиків також були і також можна їх знаходити. Ті, з якими мені доводилось працювати – це одне задоволення, дуже гарний почерк в католицьких «сповідалках». Можливо, це саме ті костели, бо я працював лише з трьома костелами по «сповідалках», з якими мені доводилось, але у всіх трьох гарний почерк і дуже грамотно вони складені, тому легко працювати і приємно. Якщо ми говоримо про православних, так є «сповідалки», є «ревізійні казки» – це такі своєрідні переписи. Але це не перепис  у повному розумінні, а перепис населеного пункту оподаткованих станів, хто мав платити податки – того переписували, от, наприклад, селяни, однодворці – вони переписувались. Там інша система була оподаткування, відповідно і інша система обліку. В Російській імперії був такий податок – подушне, кожна душа мала платити податок: поміщик мав збирати з кількості своїх селян цей податок, і тому потрібно було знати скільки ж цих душ є в поміщика.

– Одна з послуг, яку надає Центр вивчення генеалогії «Пращур» ? це  пошук в архіві підтвердження певного факту цікавого для клієнта. Яку інформацію найчастіше шукають вінничани?

– Цікавляться темою. Я боявся, що з подіями минулого року на Україні до генеалогії буде мало уваги і мало зацікавленості, але тим не менш. Попри мої переживання, люди цікавляться історією своєї родини і це добре. Незважаючи ні на які події, є цінності, які вічні: є родина, є сім’я, є знання про свій рід, і люди, які це розуміють вони звертаються, вони шукають, вони питають як, тобто є різні клієнти. Один говорить так: «Є гроші, я хочу мати результат»,  і все. Є люди, які кажуть так: «Допоможіть мені самому знайти. В мене не так багато грошей, але є велике бажання», ми допомагаємо так. Найкращий варіант – це коли людина сама хоче шукати, сама цим зацікавлена, не просто заплатити гроші і одразу отримати результат, бо це дослідницька робота і тут потрібна участь самої людини, самого клієнта. І буває досить важко залучити клієнта і приходиться за ним бігати і просити, що давайте поїдемо в населений пункт, там зберемо інформацію, мені ще треба отакі дані, які я не можу знайти в архіві, це потрібно зібрати дані в сім’ї, опитати. Я вам допоможу з цим, я проїду, опитаю, якщо я сам буду приїжджати до ваших родичів, вибачте, мені ніхто нічого не буде розказувати. Навіть при умові, коли людей попереджують про мій приїзд, і приїжджаєш сам, то все-одно настороження таке є, але коли ти приїздиш з клієнтом, цю людину чудово знають, тоді розказують все і працювати набагато легше.

– Починаючи з 1959 року з інтервалом у 10 років, у Радянському Союзі регулярно проводили перепис населення. Їх легко та зручно порівнювати між собою, оскільки адміністративно-територіальний поділ території України у 1956 році вже співпадає з сучасним. Переписували населення і в дорадянський період, наприклад, у січні 1897, а потім у 1900 році. Загалом з 1897 по 2001 роки на нашій території відбулось 13 переписів населення. Яка збереженість цих документів? Чи можна ними користуватися для пошуку інформації про своїх предків?

– Якщо ми говоримо про радянський період, то пам’ятаємо, що всі документи, які є молодшими 75 років вони підпадають під захист закону «Про захист персональних даних», тому працювати з ними поки немає можливості. Якщо ми говоримо про дорадянський період, то як не дивно це чути, в Російській імперії був проведений всього один загальний перепис населення у 1897 році. І переписні листи по цьому перепису зберігаються по деяких населених пунктах, далеко не в усіх. Там така ситуація, що провели перепис, зібрали статистичні дані, передали їх, а уже самі переписні листи дехто знищив, тобто не було указу, що з ними робити чи їх зберігати чи ні. І кожен населений пункт сам вирішив їх долю: хтось одразу знищив, а хтось зберіг. Вони зараз осіли в обласних архівах і там їх можна знайти. Це дуже гарне джерело, і якщо ми говоримо про 97 рік, там можна дізнатися увесь склад сім’ї, їхні заняття, їх грамотність, їхні додаткові заняття, наприклад, якщо це хлібороби буде вказана ще й спеціалізація – той ткацтвом займається, той ще чимось займається.

– Сімейний фотоархів, з підписами на зворотах фотографій, зручно та цікаво переглядати з дітьми, не соромно показати гостям, та навіть передати у спадщину, як сімейну реліквію.

– Якщо би люди підняли старі фото, подивились, які вони в них є взагалі, хто на них зображений, щоби згадали своїх предків перед святами. Сімейних фотографій практично немає, зараз чомусь вони вийшли з моди. Є фото з усіх ракурсів, з усіма можливостями, а от саме такого класичного сімейного фото практично не роблять. Справа в тому, що для ваших нащадків, як от для вас зараз, фото з вашими друзями чи фото на морі воно не буде настільки важливим, як саме сімейне фото чи родинне фото. Тому зараз перед святами, коли буде Різдво, коли збереться родина в колі чому б не зробити родинне фото. Всіх хто з’їхався до батьків, я не знаю в кого яка традиція, у нас традиція з’їжджатись до діда.

– Історія прізвища – це своєрідна жива історія. Ім’я роду, що живе сотні років, теж може розповісти багато цікавого про ваших предків. За дослідженнями істориків та філологів вже у ХVІІ ст. майже всі українці мали прізвища. Характерні закінчення українських прізвищ відрізняють їх від інших слов’янських спадкових сімейних найменувань. Досить велика група українських прізвищ утворена завдяки суфіксу -енко. Рідше можна зустріти українські прізвища з використанням старослов’янського суфікса –ич (Усичі, Давидович). Безумовно варто згадати і такі зіркові суфікси як –ук, -юк, -чук (наприклад, Поліщук, Бондарчук, Тарасюк). Як і більшість європейських прізвищ, значна частина українських походить від імені або прізвиська кого-небудь з батьків, в основному звичайно батька, рідше матері. Цікаво, а які прізвища найчастіше зустрічаються у нас на Поділлі?

– На Поділлі – це відпрофесійні і відіменні, тобто Коваль, Мельник і подібні. Або Кирилюк, Парфенюк, тобто від імен.

– Ви слухали передачу «Хто ми і чиїх батьків діти», автор – журналіст Людмила Балинська, звукорежисер – Дмитро Лукіяненко.