Пропонуємо до вашої уваги статтю про засновника центру вивчення генеалогії “Пращур” Віктора Долецького, опубліковану у номері за 17 вересня 2014 року у обласній газеті “Вінниччина”. “Зазирнути у очі пращурам” – під такою назвою читачі газети мали нагоду прочитати інтерв’ю майже на цілу сторінку про шлях професійного становлення, цікаві спостереження та захопливі відкриття генеалога.

Вінничина 17.09.2014 тит

Вінничина 17.09.2014

Зазирнути в очі пращурам

    Я нікого не здивую, коли скажу, що, буває, захоплення переростає у професію. В бізнес, у справу життя.

   Наш герой шість років тому розпочав вивчати власний родовід… Й несподівано для себе так захопився, що «розкопав» генеалогічне дерево на 10 поколінь у глибину й на 294 гілки ушир. Нині Віктор Долецький – один із кращих в Україні генеалогів – спеціалістів, царина яких – історія родів.

   – Якось я приїхав до діда в село Розкопане, що в Погребищенському районі. Були проводи, свято, й нас у дворі зібралося душ сорок родичів. – Пригадує Віктор. – Багатьох із цих людей я бачив уперше.  Тож стало цікаво, хто і ким кому доводиться. Почав з’ясовувати…

    Перші чотири покоління далися без особливого труда. Віктор розпитував родичів, записував спогади – як кого звати і звали, хто яке прізвисько мав, де жив, хто на кому одружився… А от далі постало питання: або задовольнитися тим, що почув… Або «копати» в інший спосіб.

    – Я вирішив шукати далі, та як це робити не знав, – продовжує Віктор. – Спочатку пішов до бібліотеки, де зберігаються старі газети, звернувся у краєзнавчий музей… А вже потім до архівістів. Лише там, до речі, мені пояснили, що таке метричні книги, яка інформація в них міститься й багато чого іншого…

   В обласному архіві Віктор розшифровував старовинні документи, буквально, по букві. Добре, працівники допомагали – в них і око більш натреноване, й старослав’янський знають. Усе, що вдавалося дізнатися, Віктор систематизував за допомогою спеціальних комп’ютерних програм. Рухало ним, каже чоловік, не честолюбство, не надія знайти серед предків якусь видатну особистість чи довести своє благородне походження… А виключно цікавість пошуковця, для якого цінна будь-яка знахідка.

     Загалом Віктор дослідив 1024 родини. І знайшов 4000 тисячі предків. Раз по раз він робив якісь відкриття: наприклад про те, що всі мешканці Розкопаного – між собою родичі. Правда, на рівні п’ятого коліна, однак… Тепер Віктор знає, – подібне в кожному селі. Якщо ж копнути іще глибше, значно глибше, то всі люди насправді, в буквальному смислі – брати і сестри.

Вінничина 17.09.2014

    Іще Віктор зрозумів, що один і той самий предок може бути нашим предком… кілька разів.

    – Наприклад, такий собі Іван Немудрий був моїм пращуром тричі – по трьох різних гілках. Як це? Уявіть собі, що людина мала багато дітей, онуків, роди швидко розросталися, множилися, і в якомусь поколінні нащадки цієї людини одружувалися – виходить, пращур, так би мовити, повторився знову.

    Предки поставали перед Віктором, ніби живі. Бо іноді старі папери містили такі відомості, що мов завіса відкривалася. З цікавістю Віктор читав, як його далекий пра-пра… дід Антоній Долецький добивався, щоб його визнали дворянином.

   – Коли Росія приєднала до себе Польщу, багато польських шляхтичів, особливо збіднілих, втратили привілеї. Й це зрозуміло: в Росії цілком вистачало власної аристократії. Дрібні шляхтичі намагалися відновити справедливість, писали прошенія до комісій… Зробив це й Антоній Долецький, проте в Києві йому відмовили. Тоді він звернувся до волинської дворянської комісії, благо, адміністративний устрій це дозволяв… І там підтвердили його дворянство. Уявляю, як радів предок Антоній, адже панство, збідніла, та все ж таки еліта звільнялася від податків… Уявляю також його розчарування й смуток, коли за два роки вища комісія скасувала рішення волинської, й Антоній Долецький знов зрівнявся з іншими селянами.

     Взагалі, це було типово для Поділля того часу: поряд, в одному селі, жили й просто селяни, й збідніла аристократія, українці й поляки. Друга гілка мого роду, материнська, до речі, з селян.

   За час, проведений в архівах, в церквах і костелах (а там – свої архіви й документи), в генеалогічних експедиціях Віктор багато чому навчися (наприклад, старовинним мовам) та винайшов власні методи пошуку потрібної інформації. Несподівано генеалогія стала для нього ще й заробітком:

  – Є спеціальні форуми в інтернеті, де люди обмінюються знайденою інформацією. Скажімо, мешканцю Полтави потрібно щось дізнатися в луганському архіві, й щоб не їхати туди, він дивиться на форумі, чи не шукає якийсь луганчанин щось у Полтаві… Зрозуміло, так? Чоловік з Росії попросив мене взнати дещо в архіві Вінниці. Але запропонувати інформацію навзамін він не міг, бо його місто мене не цікавило. Тож цей чоловік запропонував мені гроші. Це був мій перший «генеалогічний» заробіток.

    Невдовзі з’явився «Пращур» – Центр вивчення генеалогії. Сьогодні до Віктора Долецького, керівника Центру, звертаються зі всієї України (й не тільки), як до досвідченого спеціаліста, пошуковця, котрий здатен, образно кажучи, знайти голку в сіні.

    – Ваша професія схожа на фах детектива. А буває, що до вас звертаються, аби знайти у родоводі щось конкретне, точніше, когось?

   – Генеалог – це справді і краєзнавець, і історик, і детектив, і, звісно, філософ, – сміється Віктор. – А ще моя робота скидається на лікарську: дуже важливо, щоб людина, яка звертається до Центру, відкинула всі комплекси, секрети… Й розповіла правду. Все, що знає про родичів і предків… А також те, що саме хоче знайти у минулому. Бо є, знаєте, такі, хто дуже сподівається, що має серед пращурів людей із блакитною кров’ю… Такі люди розповідають красиві легенди, хваляться, що ведуть свій родовід від гетьманів, від воєначальників, від історичних особистостей… Я таким людям спокійно пояснюю, що сподівання можуть і не справдитися. А сімейні перекази виявитися просто казками. Більшість із них, коли по суті, й не хоче взнавати свій родовід. Правда їх не цікавить… А підробляти, прикрашати, маніпулювати фактами… Я не вмію й не буду. Такі люди – не мої клієнти. Мої – це ті, хто отримує задоволення вже лише від того, що має власне родинне дерево; нехай у родоводі не аристократи, не відомі науковці, мандрівники чи митці… Але людину тішить, що вона знає своїх предків, на відміну від більшості інших… Часто звертаються, щоб підтвердити польське, єврейське чи інше походження. Останнім часом, наприклад, побільшало запитів від росіян, які шукають українське коріння. Говорять, що відчувають себе українцями й хочуть пересвідчитися в цьому. Дуже бажано, щоб людина одразу казала, чого саме хоче, а не просила абстрактно «зробіть родовід». Бо це зовсім різні обсяги робіт – скласти родовід і знайти, приміром, польський «слід».

   – Добре, коли вдається відшукати якісь документи, записи в метричних книгах. Але якщо ніякої зачіпки? Наприклад, людина дуже хоче розплутати свій родовід, однак її дід чи прадід був із притулку. Що тоді?

   – Звичайно, бувають ситуації, коли натикаєшся на стіну. Або документа жодного, згоріли разом із архівом, як це було, приміром, у Кам’янці-Подільському… Або ще якісь причини. Однак і в цьому випадку є певні методи, що можуть допомогти. Я б, наприклад, спробував знайти той притулок. Очевидно, він не міг бути далеко від місцевості, де з’явився предок. І, очевидно, дітей до цього притулку збирали також не зі всієї губернії, а з довколишніх населених пунктів… Звичайно, це довго, це, великою мірою, лотерея, але шанси є.

   – Досліджуючи минуле певного роду, чи помічаєте ви якісь закономірності? Адже недарма, мабуть, існує приказка «на роду написано»…

    – Так, закономірності справді є. Для мене самого це було відкриттям… От вибудовуєш ланцюжок чийогось роду й раптом бачиш, що всі жінки у ньому зарано овдовіли чи просто залишилися без пари ще в молодому віці. У тієї чоловіка вбили на війні, в іншої він утопився, а третю покинув… Це вже – тема для психолога. Спеціаліст повинен дати відповідь, чому чоловіки «не тримаються» жінок цього родоводу. Я, наприклад, переконаний, що подібне там і тоді, коли в жінки надто вольовий, чоловічого складу характер.

   – Певне, ваша робота схожа ще й на ремесло золотошукача: мабуть, трапляються справжні скарби, самородоки… Я про сенсації. Знаходили ви у когось в роду щось екстранесподіване?

  – Такого, щоб людина виявилася нащадком французького короля Людовіка XV, на жаль, не було, – сміється Віктор. – Але менші, локальні сенсації стаються дуже часто. Наприклад, людина впевнена, що походить від предків-поляків, а ті виявляються чехами… Або знаходяться шведи в роду. Чи німці… За роки практики мені вдавалося знайти людям предків і в Європі, і в Азії, причому, несподівано для замовників.

   – Цікавість до генеалогії, як на мене, останнім часом зросла. Щоб ви порадили тим, хто хоче самотужки дослідити свій рід, своє плем’я?

   – Перший крок – спілкування. У кожного з нас є двоюрідні, троюрідні брати й сестри. Та чи багато ми з ними спілкуємося? А дарма, дарма ми вважаємо, що троюрідні – це «сьома вода на киселеві». Адже батьки троюрідних братів чи сестер були двоюрідними, а їхні батьки – рідними, тобто, мали спільних батька й матір. Призабуті родичі можуть багато чого пригадати і розповісти.

    Друге – їдьте до обласного архіву, де зберігаються метричні книги. Якщо документів замало, їдьте туди, звідки родом ваш предок, йдіть до церкви, до костелу, до краєзнавчого музею… Розпитайте старожилів, краєзнавців, просто людей, які добре знають село й односельців.

    Третє: будьте готові до того, що зібрана інформація не поміститься на кількох аркушах паперу. Тож обов’язково має бути комп’ютер і спеціальна програма, яка структурує інформацію.

    Четверте – спілкуйтеся з однодумцями. З тими, хто, як і ви, заглибився в генеалогію. Таке спілкування часто переростає у взаємовигідну співпрацю.

     А взагалі я хочу порадити… Ні, попросити усіх без винятку людей – і тих, хто цікавиться власним родоводом, і тих, кому це байдуже: записуйте спогади своїх бабусь, дідусів, своїх стареньких родичів. Нехай це будуть навіть сімейні легенди. Нехай  ці записи ніколи вам не знадобляться. Бо не знадобляться вам – знадобляться вашим онукам чи правнукам.

      Інна Медведєва, газета “Вінниччина” за 17.09.2014 ©