У статті на підставі джерел особового походження – мемуарів (спогадів і щоденників), епістолярій висвітлюється стиль життя і наукової творчості українських істориків напередодні та в період Української революції 1917-1920 рр. Українські історики складали ядро академічної спільноти, пріоритетами для яких були науковий і педагогічний професіоналізм, плідні комунікації в корпоративному середовищі, котрі визначали стиль їх наукової творчості та повсякденний побут. Відповідний життєвий уклад формував у них почуття власної гідності, самоповаги і значущості свого професійного вибору, деформованих після встановленням більшовицького режиму.
В історіографії накопичений значний матеріал про науково-педагогічну діяльність українських істориків, їх внесок у розвиток історичної думки України. Натомість їх повсякденне життя (побут, професійні традиції і особливості роботи) ще не отримало достатнього висвітлення, хоча багато в чому визначало характер їх викладацької і дослідницької діяльності інтелектуальної еліти, а відтак історіографічну ситуацію певного періоду. Увага до цієї проблематики зумовлена інтересом до детального відтворення життя суспільства та його окремих груп, зміцненню антропологічного підходу до вивчення історії загалом.
На початку ХХ ст. ремеслом історика було передусім викладання в університетах, гімназіях, інших навчальних закладах, де працювала більшість випускників історико-філологічних факультетів, а також робота в архівах і музеях. Наприклад, напередодні Першої світової війни в комерційній школі м.Катеринослава викладав учень видатного українського історика В. Антоновича А. Синявський, який за участь у студентських гуртках був відрахований з Київського університету, а згодом закінчив Новоросійський університет в Одесі. За свідченням Н. Полонської-Василенко, «він вміло вів свої справи й посідав у Катеринославі помітне місце: був директором комерційної школи, головою Вченої архівної комісії, директором її видань». У 1909–1913 рр. після закінчення Університету Св. Володимира вчителем цієї самої комерційної школи працював історик Д. Дорошенко, а в 1903–1918 рр. в Катеринославській духовній семінарії викладав випускник Київської духовної академії В. Біднов.
Служба в архівах і музеях була ще однією сферою професійної діяльності істориків. Випускник Харківського університету Д. Яворницький у 1902–1932 рр. займав посаду директора Катеринославського крайового історичного музею імені О. Поля. Його колега згадувала, що «весь відділ української старовини та мистецтва був зібраний ним. Яворницький щороку їздив по Південній Україні і вишукував у церквах та у приватних осіб пам’ятки української старовини. Дехто з панотців дарували йому чи віддавали до музею старовинні речі, у декого він випрохував їх, використовуючи своє красномовство… Зібрав він також величезну збірку документів та фольклорного матеріалу, на підставі яких почав складати словник». Видані ж ним збірки архівних матеріалів вона вважала «найціннішими з його праць». Одним з організаторів і завідувачем (з 1909 р.) музею Полтавської битви був випускник Університету св. Володимира історик і археолог І. Павловський. Добра обізнаність В. Біднова з фондами архіву Катеринославського губернського правління дозволила йому укласти описи архівних матеріалів, стати надійним порадником молодих істориків в їх дослідженні. Н. Полонська-Василенко з цього приводу писала: «Скільки я працювала в архівах, скільки років сама служила в архівах, я мушу відзначити, що, на великий жаль, серед істориків та ще більше серед архівних робітників дуже рідко доводилось мені зустрічати таке ставлення до дослідників, та ще таких молодих, якою в 1914 році була я».
Професійні заняття слугували для більшості істориків головним джерелом доходу. На початку 1900-х рр. професура не мала значних статків, надто їх не приносила дослідницька діяльність. «Ні магістерство, ні докторство, ні доцентура не складають того, що ми називаємо «становищем», не дають забезпечення, – описував реальні матеріальні перспективи історик О. Пресняков, навчаючись на історико-філологічному факультету Петербурзького університету, і додавав: Їх практичність у рекламі – у можливості легко потрапити до різних столичних навчальних закладів. Ось що таке академічна кар’єра з позиції життя».
Лише деякі історики мали незалежні від професії доходи, а більшість університетських професорів жила платнею за викладацьку діяльність і гонорари за видання, але цих коштів не завжди вистачало. В щоденнику М. Грушевського за 1910 р. зустрічаємо такі записи: «Безгрошів’є по цілій лінії», «Біда тільки, що грошей все немає», «Безгрошів’є обсіло з усіх боків… Аж незносно, так немає грошей», «Гнітить безгрошів’є – книгарня винна за книги мині коло 1000 і нічого не може сплатити, і з Львова нема». У вересні 1915 р. у поліцейській анкеті щодо джерел заробляння Михайло Сергійович вказав: «Службою професором Львівського університету», а наступного року його відповідь на це саме запитання суттєво відрізнялася: «Маю частину від будинку в Києві та прибуток від видань».
Олександр Грушевський— історик. Паньківська, 9. Початок 1910-х рр
Заради збільшення матеріальних статків своїх родин історики викладали в кількох навчальних закладах. Навіть знані професори Університету св. Володимира В. Антонович, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, Ю. Кулаковський, І. Лучицький, Т. Флоринський, Ф. Фортинський та інші читали додаткові лекції і проводили семінарські заняття на Вищих жіночих курсах. У 1906 р. Т. Флоринський зайняв посаду директора Київського жіночого комерційного училища і викладав у ньому основи слов’янознавства, а його колега – професор І. Лучицький, обраний до ІІІ-ї Державної думи від Києва, з 1908 р. на час думської каденції оселившись у столиці, поряд із депутатськими обов’язками як професор Петербурзь- кого університету викладав на Вищих жіночих курсах. Приват-доценти поєднували викладання в університеті з роботою в гімназіях та інших навчальних закладах, зокрема історик-медієвіст А. Ясинський деякий час викладав у Кадетському корпусі. Кращі студенти і магістранти намагалися покращити своє матеріальне стан.
Приватні епістолярії вчених-істориків свідчать, що зароблені кошти дозволяли їм достойно жити, як прийнято у професорському середовищі, втім не розкошувати. Вільні кошти, зазвичай, витрачалися на купівлю книг.
Викладацька діяльність була насиченою й майже не залишала часу для роботи в архівах і бібліотеках. Визначні в університетському середовищі професори, мріяли про академічний статус, який давав можливість зосередитися на дослідницькій роботі та звільняв від матеріальної необхідності брати інколи непосильне навчальне навантаження. Проте громадськість напружену працю істориків не дооцінювала, вважала її простим «байдикуванням».
На початку 1900-х рр. жоден історик-професіонал не уявляв свого життя без власної бібліотеки, найціннішим надбанням із усього його майна. Історик С. Платонов клопотався перед графом С. Шереметьєвим про допомогу професору В. Іконнікову: «До мене дійшли чутки про хворобу очей у Володимира Степановича. Він повинен виконати деякі роботи, але обмежений в коштах (!!). Через скромність він нічого просити не буде; він мріє, що казна купить його бібліотеку (яку він цінує, говорять в 30.000) і залишить її йому в користування до смерті. Чи є можливість, графе, допомогти йому? Оскільки це подвижник». Розуміючи велике культурне і наукове значення бібліотеки професора В. Антоновича, у лютому 1919 р. В. Вернадський придбав її, зберігши це унікальне зібрання. «У Василенка. З ним про Лаппо – як велику людину й історика… Про Антоновича. Сьогодні купив його бібліотеку. Хочу зберегти її неторканою», – записав він у щоденнику.
Книжкові зібрання вимагали чимало місця, інколи помітно витискали інші речі з осель істориків. Ставлення до бібліотеки було досить серйозним. Її власник думав не лише про поповнення книжкових полиць, але й про збереження зібраних книг. Наприклад, у 1919 р. професор Московського університету С. Веселовський половину власної бібліотеки «здав на збереження В.М. Хвостову до Наукового інституту».
Наявність власної бібліотеки, як і власного кабінету в квартирі, сприймалася як норма, стандарт життя інтелігенції того часу. Крім кабінету, типова квартира київського професора включала вітальню-їдальню, спальню, дитячі кімнати і кімнату для прислуги. Вибираючи та винаймаючи житло, зверталася увага не лише на його місцезнаходження, але й на розмір, оскільки родини істориків, особливо за сучасними мірками, були чималі, у них виховувалися три-чотири дитини. Крім того, мешканці університетських міст – Києва, Харкова й Одеси – брали до уваги й те, чи здається квартира разом із дровами, чи є в будинку горище для сушіння білизни, чи вогко в будинку тощо.
Істориків, які мали власне житло, було небагато. Родині професора І. Линниченка належало два будинки на вулиці Хрещатик: триповерховий прибутковий (№35 за старою нумерацією), побудований у 1876 р. за проектом архітектора В. Ніколаєва та будинок – №37 (за старою нумерацією), зведений у 1850-х рр.21. Професор М. Довнар-Запольський мешкав у київській квартирі на розі Бібіковського бульвару та вулиці Тим- офієвської. Його колега, соціолог та історик політичної думки професор Б. Кистяківський, був власником будинку в центрі Києва, який дістав у спадок від батька – колишнього ординарного професора кафедри кри- мінального права і судочинства Університету Св. Володимира. «У саду будинку, де він живе, колись будинку його батька, був старий грушевий сад, і зараз дуже приємно посидіти в садку, але вже саду тісно – він стиснутий будовами, – згадував В. Вернадський. – Замість фруктових дерев насаджені прості… І в них серед людської щоденності жива природа продовжує свою роботу»
Власниками садиби з будинком на вулиці Паньківській у Києві були брати Михайло і Олександр Грушевські, яку придбали в 1908 р. з дружиною Михайла Сергійовича Марією і сестрою Ганною. Придбаний будинок незабаром стали називати флігелем, оскільки в 1908–1909 рр. на садибі звели шестиповерховий прибутковий дім з мансардою, фасад якого був оздоблений за проектом архітектора В. Кричевського. У новому будинку у 1909–1914 рр. наїздами, у 1917 – на початку 1918 рр. постійно проживав М. Грушевський з дружиною і донькою. О. Лотоцький про новобудову згадував: «Тут він і дім собі збудував, щоб жити постійно». Історик пишався новим будинком і, як свідчить його щоденник, обурювався напа- дами опонентів: «Якось дошкулила мені фраза Савенка, що я обзавелся шестиетажним домом, повторена 2 (вдруге – С.К.) цілою статею «Радою», наче в сім щось негідне мене; а я так люблю сей дом, і пишний ним, як дарунком краси Києву, людям?..»
Вільний від службової діяльності час історики присвячували науковим студіям в архівах і бібліотеках, а також науковій творчості. Записи щоденника М. Грушевського свідчать, що першу половину дня у Львові він відводив, зазвичай, для роботи в архівах і бібліотеках, читання лекцій в університеті. Періодично прогулювався у Стрийському парку або відвідував львівські кав’ярні. Проте більшість часу творчо працював за письмовим столом. Нерідко весь робочий день історик проводив над рукописами монографій і статей, вичитуванням коректур публікацій, готував відповіді на листи численних кореспондентів. Наприклад, у березні 1910 р. Михайло Сергійович зафіксував, що впродовж дня «усильно відписувався», іншого разу відзначив, що «правив цілий день коректи львівські, майже до безчувствія».
Цікаві штрихи до стилю життя М. Грушевського залишив у спогадах О. Лотоцький, який на початку 1900-х рр. неодноразово приймав його у себе в Петербурзі, стверджуючи, що той «утилізував кожну свою хвилину на наукову і літературну працю». Він згадував: «З його приїздом телефон у моїм помешканні не переставав працювати. То М.С. з кимсь чи хтось з ним умовлялись щодо побачень, праці, друків і т. ін. Мав він діло з людьми найріжноріднішими – і світу наукового, і політичного, і з своїми, і з чужими, і з старшими, і з молоддю, з якою він завше спільний ґрунт зна- ходив, і в справах громадських, і в особистих. Він не жив, а горів, і се не тимчасовий був спосіб його життя, а постійний… Вставав він рано і зараз сідав за працю – за писання… До сніданку – десь о годині 9-й – на бюрку вже лежала купка списаних листочків – здебільшого стаття, про яку він умовлявся напередодні з тим чи іншим органом преси або науковим видавництвом. Затим – телєфони, чи хтось до нього, чи він кудись. По-між численними побаченнями встигав побувати в бібліотеці, використати книгу, якої не міг знайти в іншому місті, списати чи скоригувати якийсь архівальний документ до біжучої праці. Використати його самого можна була хіба за сніданком та обідом або вже увечорі».
Поширеною в академічному середовищі була традиція виїжджати за місто. Історики, як і інша міська інтелігенція, прагнули використати літні канікули, щоб відпочити на природі або дачі чи відправитись у подорож. Зазначимо, що екології великих міст на початку 1900-х рр. шкодили дим із заводських труб, сморід побутових відходів і асенізаційних візків, пилюка тощо, а відтак усі за найменшої можливості виїжджали на природу. Історик-візантиніст Ю. Кулаковський літні місяці проводив на дачі в Красній Поляні неподалік Сочі, професор В. Бузескул з дружиною влітку відпочивали в Криму, а М. Довнар-Запольський з родиною виїжджав до Новочеркаська, де мав велику квартиру з садом. М. Василенко на літо переїжджав на батьківській хутір поблизу села Єсмань Глухівського повіту на шляху до Московщини. Його колега історик Д. Дорошенко, який неодноразово гостював у нього, згадував, що «хутір Василенків мав дуже ідилічний характер і все в ньому, починаючи від стареньких діда й бабусі – батьків пізнішого українського міністра, і кінчаючи рипучими дверима, нагадувало господу «старосвітських поміщиків» з безсмертного оповідання Гоголя». М. Грушевський з сім’єю проводив літній відпочинок переважно на своїй дачі в карпатському селі Криворівня, де його розпорядок дня нагадував звичайні робочі дні у Львові. І все ж таки частину дня він прогулювався, а в теплі дні дозволяв собі ще й викупатися в Черемоші, що протікав повз його садибу.
Читання, прогулянки, спілкування з родиною та друзями заповнювали літнє дозвілля істориків. «Семейственно їздили всі трамваєм в Видубицький монастир, дуже гарно і приємно», «Ходили всім домом до фотографії, потім на морожене»,– згадував М. Грушевський. Взимку ще відвідування театрів, виставок, концертів, візити. Історики тих років були безпосередніми учасниками літературно-художнього життя Києва, Львова й інших українських міст. Театральні прем’єри і музичні концерти, новинки образотворчого мистецтва жваво цікавили їх. «Ввечері було засідання Ради Наукового товариства, потім я пішов до театру на «Садка», досить нудненького, і звідти ще поїхали ми всі на ялинку до Лисенка», «Ввечері був я в театрі на «Лямке», дуже нудно», «Ввечорі пішли на симфонічний концерт – перший – в Купечеський сад… Було дуже тісно і жаль, що не добре було чути Чайковського», – занотував у щоденнику Михайло Сергійович.
Деякі історики мали особливі захоплення: пасічникували, колекціонували монети та медалі, збирали різноманітні старожитності, речі українського національного побуту. Зокрема, за сприяння М. Біляшевського М. Грушевський упродовж багатьох років збирав колекцію килимів і порцеляни. У щоденнику за 1910 р. він згадував: «Посмущали наші душі сі килимки, нараз від Амвросієва і Капніка (власники крамниць у Києві – С.К.) попривозили; не було вже грошей – а платили баснословесно», «Поїхали на Луковянку оглядати парцелі».
Невід’ємну і досить вагому частину як сімейного, так і професійного побуту складали візити, обіди, вечори тощо. Крім дружнього і професійного спілкування, цінного у всі часи, вони мали величезне інформаційне значення, сприяли обміну новинами, оскільки рівень розвитку засобів ма- сової інформації і комунікації (газети, журнали, пошта, телеграф) поступався особистим контактам. М. Грушевський розповів про розпорядок на Великдень 1910 р., який провів у Києві: «По 12-ій пішов з візитами, застав Лисенка, Перетца, з котрим і з його жінкою побалакав…, Леонтовичів – де посидів довгенько, тільки розмова була неінтересна, потім у Стешенка. Вернувшись, мав того ж Леонтовича і Стешенків у нас, а вечором були у Черняхівських».
Приводом домашніх зустрічей істориків був вихід монографії, захист дисертацій, приїзд колег з інших міст, обговорення наукових новин тощо. Збиралися вони часто, особливо в роки Першої світової війни та в добу революційних потрясінь.
Падіння самодержавства відкрило широкі можливості для створення громадських організацій, легалізації діяльності політичних партій та стало потужним каталізатором розвитку національно-визвольних рухів на теренах колишньої імперії. Видатний представник російської революційної демократії й міністр Тимчасового уряду І. Церетелі у спогадах наголосив, що національне питання визначило долю російської революції. Досить швидко національних ознак набула революція в Україні, громадянство якої вважало за необхідне якнайшвидше розв’язати національне питання. Лідерами національного руху стали вчені-історики Д. Антонович, М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Липинський, письменник і публіцист В. Винниченко та інші. М. Грушевський заочно був обраний головою Центральної Ради і ще до свого повернення до Києва проголосив курс національного самоствердження. «Од його особистого й громадського авторитету, шанованого в усіх українських кругах, сподівалися примирення всіх суперечностей і об’єднання всіх на спільній роботі задля громадського добра», – згадував Д. Дорошенко. Член Малої ради А. Гольденвейзер підкреслював, що М. Грушевський був дійовим головою, витонченим політиком, який за необхідності вмів перетворити засідання Центральної Ради у «деякі парламентські апаранси».
Генеральний Секретаріат УНР
Однак на кінець весни, влітку і на початку осені 1917 р. загальний настрій в академічному середовищі ставав все більш неспокійним, спостерігалася радикалізація суспільних настроїв. «У страшний момент, коли насувався большевизм, в Україні почався між інтелігенцією розкол», – відзначала Н. Полонська-Василенко. «Героїчний період нашого відродження ще не скінчився. Треба всіма засобами тримати лінію підйому» – занотував у щоденнику 11 жовтня 1917 р. В. Винниченко, нудьгуючи за творчою роботою: «Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером. Холодію, як уявляю, що я пишу».
Швидка зміна політичних подій, облич керманичів владних структура різного рівня зумовили розгубленість і нервозність наукової інтелігенції. «Соціалістична революція важка своїм насиллям і нерівністю, – досить відверто оцінював політичну ситуацію в країні професор В. Вернаський. – Несоціалісти – парії та ілоти в державі. Громадянські права, не лише політичні, є привілеєм громадян, що відповідним чином думають. Боротьба ідейна повинна вестись із соціалізмом». Надломлений морально і виснажений хворобами професор Ю. Кулаковський майже перестав виходити на вулицю і лише продовжував листуватися з колегами. «Зневіра і безнадія, що охопили мене і все посилюються, перетворили мене у живий труп, вбили всяку волю і енергію, – писав він до Сімферополя історику і археологу А. Маркевичу. – Я страшенно знемагаю і страждаю від неможливості чим-небудь зайнятися… Страх як страшно. Від поганого йде до гіршого… Що вийде з цього хаосу? В мене немає сил пережити цю страхітливу сучасність». Водночас О. Соболевський із Петрограда вкотре писав Ю. Кулаковському, розмірковуючи про політичну ситуацію: «Ми з Вами вже не тільки в двох різних державах, але й в двох незалежних республіках, що воюють одна з одною. Хоча мій п’ятий тимчасовий уряд і Ваша Рада як начебто два чоботи однієї пари, проте симпатії на стороні Ради. За неї чіпляються в Харкові, в Одесі».
Небагато представників академічного цеху змогли абстрагуватися від соціальних потрясінь, віднайти час і можливість для епізодичних наукових студій, маючи в науковій творчості душевний спокій. «Багато працюю над живою речовиною. І тут знаходжу підпору. Сильну зневагу до мого народу важко переживати. Потрібно знайти і знаходжу підпору в собі… І знаходжу цю підпору в вільній думці, в науковій роботі, в науковій творчості… Пишу. Дома всі сплять. А на вулиці – тряскіт кулемета. Людина звикає до всього», – занотував 11 лютого 1918 р. у щоденнику В. Вернадський. «Коли більшовики у нас палили на вулицях, я лише й міг заспокоїти свої нерви працею, і ось перед Вами плоди лихої вдачі більшовиків», – писав Ю. Кулаковському професор Новоросійського універ- ситету Б. Варнеке. «Жахи Глухова, Севастополя, Сімферополя, Ростова і Новочеркаська, Кронштадта і Свеаборга, і Гунгура, і тисячі місць. Маса закатованих і побитих, замордованих людей… Який жах і який злочин. І яка без героїв і каторжна російська революція», – передав свої враження про «червоний» терор В. Вернадський.
З переходом тієї чи іншої частини України під контроль більшовиків впроваджувалися нові методи управління, спрямовані, зокрема, проти патріотично налаштованої інтелігенції та старої університетської професури. Наприкінці січня 1918 р. в час наступу на Київ більшовицьких військ Муравйова був зумисне обстріляний прибутковий будинок родини М. Грушевських на вулиці Панківський, 9, де мешкав історик з родиною. Пожежа, в якій згоріла бібліотека, зібрання рукописів й українських старожитностей, зробила будинок непридатним до життя. Свідок цих подій Д. Дорошенко згадував: «Більшовицький панцерний поїзд вибрав собі ціллю шестиповерховий будинок проф. Грушевського, що стояв, мов башта на високому горбі і почав бити по ньому, поки той не загорівся і не впав у руїнах. Над цілим містом вздовж і впоперек літали гранати і кілька сот людей впало їх жертвами».
Обгорілий остов будинку Грушевських. Фото Ф.Ернста. 1918 р.
Тимчасово М. Грушевський оселився у підвальному приміщенні Центральної Ради (колишнього Педагогічного музею). Тут, за свідченням Л. Добровольського, він продовжував «з притаманною йому енергією… упорядкування подвійної серії підручників або посібників із загальної історії». Невдовзі історик переїхав до вцілілого будинку садиби на вулиці Паньківській, де, як і раніше, працював над текстами, зустрічався з колегами та друзями.
Негативно на загальний настрій і творчий потенціал вчених впливали насильницькі смерті громадян і терористичні акти, які влаштовували антиукраїнські сили в різних містах України. «Пролунав спочатку страшенний вибух, затрусився весь дім, потім посипалися вікна і почалася стрілянина, вибухи і стояв гул. Всі знервувалися, захвилювалися. Де стався вибух з’ясувалося, де вибух, пізніше, – згадував В. Вернадський про візит до відомого історика і громадського діяча. – Ввечері ж у Василенка бачив постраждалих. Який жах і скільки жертв».
Відхід у січні 1919 р. німецьких військ з Харкова і встановлення більшовицького режиму започаткували реформування вищої школи, як і нову хвилю переслідувань і репресій окремих «неблагонадійних» університетських професорів, зарахованих до ворожих елементів. Розпочаті наступного місяця «реформи» в університеті передбачали звільнення старої професури. Професор Д. Зєлєнін у листі до Москви О. Соболевському описував зі всіх боків нове життя й університетську реформу: «Комісія «під головуванням тов. Наркома освіти Назарова»; в цій комісії ч-к 10 студентів-комуністів, 3 – професори із запрошених особисто наркомом… і відділ вищої школи комісаріату. В основу покладено московський декрет, але будуть якісь зміни. Перевибори будуть призначені, але поки що ніхто не звільнений». Він також писав про загрозу втрати власного помешкання, оскільки «нашому будинку – одному із найбільших в Харкові – погрожують реквізицією». Наприкінці весни Д. Зєлєнін вдруге інформував колегу про можливе погіршення житлових умов внаслідок прагнення більшовиків розв’язати квартирне питання: «Нещодавно у нас ухвалили: виселяти всіх з великих і зручних будинків в підвали і халупи робітників, а їх переселяти в колишні помешкання буржуїв. Доводиться жити, щоденно очікуючи виселення; внаслідок цього не можна нікуди виїхати».
Зима 1918–1919 р., як і очікувалося, принесла стару-нову проблему палива і дров в Києві, Харкові, інших провінційних містах, яку з труднощами доводилося долати науковій інтелігенції. Д. Зєлєнін у листі до О. Соболевського писав про дрова як найважливіший у Харкові товар у зимовий період: «Пуд дров (тут вже давно дрова продають на вагу) коштує 15 рубл., до того ж у нагірні частини міста візники не везуть зовсім. Дорожнеча зростає не щодня, а щогодини». Пізньої осені проблема опалення приміщень і квартир знову загострилася, про що В. Вернадський записав у щоденнику 22 жовтня 1919 р.: «Холодно в квартирах – всі в шубах. Майже ніде не опалюють. У нас 5–6°. Сиджу переважно в Академії, де також не дуже тепло – але припустимо і можна працювати. Це все відбивається на настрої». «Свого апогею біда досягала взимку, – згадувала Н. Полонська-Василенко. – Холодні будинки; велике щастя, коли палиться в «буржуйці» – залізній пічці, рура якої виходить в кватирку; від «буржуйки» іде чад, дим; електрики немає; її заміняють каганці, які дають мало світла, але багато чаду; в водогоні води нема; рідко-рідко з’являється вона в підвалі чи на партері. Частина садів вирубана… парканів, що розділяли садиби, нема; все це спалено… Базари порожні, а якщо десь і з’явиться щось із продуктів, то ціни на них не під силу пересічено- му покупцеві. Київ конав».
Навесні 1919 р. відчутно погіршився продовольчий стан в Україні, але тут він був кращий ніж в Москві й Петрограді. «Від нас все вивозять до Москви», – повідомляв 6 березня Д. Зєлєнін О. Соболевському. – На днях (4 березня) мені вдалося відіслати Вам посилочку (вага 14 ? фунтів, страховка 100 рублів), небагато сала і сухарний порошок. У нашій посилочній конторі твориться щось неймовірне: величезні черги; до того ж продукти, які можна відіслати, зникли з продажу, і навряд чи мені вдасться відіслати Вам ще щось, тому що в нас невдовзі буде введений класовий пайок».
Д. Зєлєнін систематично інформував О. Соболевського про особливості харківського побуту й університетського життя, а також про новини із зайнятої червоною армією Одеси. 4 травня 1919 р. він писав, що влада встановила нові оклади: «вищий оклад 2400 руб. в місяць, жити на цей оклад поки що можна, попри всю дорожнечу, що продовжує зростати». «В Одесі, – розповідав він, – комісар освіти проф. Євген Щепкін вигнав 25 професорів, із філологів – Доброклонського і Линниченка». У липні 1919 р. про переслідування університетських професорів інформував з Одеси академіка О. Шахматова історик і археолог М. Кондаков, який тимчасово зупинився в квартирі І. Линниченка: «Останні арешти професорів Доброклонського, Віленського, Рененкаипфа, Груздева, Вальтера потрясли університет. І.А. Линниченко не був арештований лише тому, що не ночував дома, затримавшись в гостях понад визначений надзвичайним станом час. У ніч з 2 на 3 липня до його квартири ввійшли 6 солдатів з офіцером і мали обмежитися лише протоколом, не заставши І.А. вдома, але вимагали від нас повідомити йому запискою про прибуття до Надзвичайної комісії наступного дня. Ми так і зробили, І.А. вранці отримав цю записку і пішов туди. З того часу ми, як і сім’ї інших арештованих, нічого про них не знаємо. Раніше заарештований колишній проф. Левашов розстріляний». «Поки що нас, хто мешкав у квартирі І.А., – продовжував вчений, – ще не потурбували. Говорять, що професорів і юристів (зараз) беруть як заручників на випадок обміну. Професори дуже схвильовані, особливо літні, через важкі умови «евакуаційного табору». Правда, говорять, що, кому понад зверх 70 років, не беруть». Наприкінці 1919 р. професор І. Линниченко, шукаючи порятунку, залишив Одесу разом з частинами Добровольчої армії і переїхав до Сімфірополя, де в 1921–1926 рр. читав різні курси в університеті та інших навчальних закладах.
Університетським професорам, зокрема історикам, загрожували не лише арешти, але й фізична розправа. Жертвою більшовицького терору став відомий історик-славіст професор Т. Флоринський, який на початку ХХ ст. неодноразово демонстрував прихильність великодержавно- шовіністичним й імперським ідеям. Чи не єдиним свідченням про загибель відомого вченого є записка вчителю Київської лютеранської гімназії С. Кулаковському: «Тимофій Дмитрович Флоринський, найближчий друг батька, розстріляний більшовиками 15 травня 1919 р. в Києві. Похований в загальній могилі на Байковому кладовищі». На початку червня 1919 р. Д. Зєлєнін із Харкова інформував О. Соболевського: «Із київських газет ми дізналися, що серед 53-х заручників там розстріляні проф. Флоринський і Армашевський. У нас арештовані проф. Вязигін і Денісов, а також викладач Меліхов, не кажучи про всіх судейських і про багатьох капіталістів. Настрій важкий».
Відчай і непевність академічної спільноти, передають записи щоденника В. Вернадського від 29 травня 1919 р.: «Важко записувати серед терору і безглуздих переживань середньовічного життя… Навколо в суспільстві й народі все більше накопичується ненависті, знеохоти до життя, тупого відчаю. Піднімаються дикі інстинкти самозбереження… Сьогоденність мені більш за все нагадує завоювання культурного греко-римського світу магометанством часів халіфату. Тільки вже зник фанатизм, позаяк прихильники – ідейні – більшовизму – нікчемні». У його наступних нотатках знову зневіра й відчай професорів: «У Києві паніка. Хто може – біжить… У єврейських, українських і професорських колах лише алярмістські настрої. Лекторій Університету Св. Володимира є одним із таких центрів, звідки ці настрої поширюються».
Щоб покращити матеріальне становище академічних працівників, влада змушена була вжити низку заходів. Ще в грудні 1919 р. Раднарком прийняв декрет «Про покращення становища наукових спеціалістів», була створена Центральна комісія покращення побуту вчених. Академік О. Шахматов писав 21 лютого 1920 р. Д. Зєлєніну: «Відчутно підтримали наше товариство вчені пайки, про які Ви, ймовірно, читали. Але наразі агітують проти цих пайків, і ми не знаємо, чи вціліють вони». За тиждень, 27 лютого, в листі колишньому професору Київського університету В. Перетцу він пише: «Як Ви знаєте, наше становище суттєво покращилося завдяки академічному пайку – особливо становище малосімейних; але, з іншого боку, виросли всі ціни». Дорожнеча і зростання цін на продукти харчування змусили окремих професорів зробити безпрецедентний крок – продати власні державні нагороди, виготовлені із дорогоцінних металів. Д. Зєлєнін в листі від 4 березня 1920 р. пише О. Соболевському: «Професори живуть тим, що продають ордени, – і я вперше пожалкував, що не маю ніяких орденів, а численні отримані мною медалі продав, відразу після отримання… Одного разу лише професорам видали по 3 ? фунтів чорного хліба по 4 рублі фунт (ціна на ринку становила 40–60 руб. за фунт – С.К.), це був так званий «пайок». Різниця цін з усією очевидністю свідчила про важливість отримання «академічного» пайка, але подібна добродійність влади траплялась не часто.
Про катастрофічне становище академічної спільноти на початку 1920 р. писала й Н. Полонська-Василенко: «Коло науковців розтавало; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв’язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Деякі науковці відклали книжки і перейшли на фізичну працю, бо тільки вона давала можливість щось заробити… Страшним був занепад людської душі. Видатні вчені і громадські діячі мусіли зосереджувати свою увагу на жалюгідному вегетуванні… То була страшна доба».
Отже, на початку ХХ ст. українські історики, попри ідеологічні відмінності, складали ядро академічної спільноти, пріоритетами яких були науковий і педагогічний професіоналізм, плідні комунікації в корпоративному середовищі, що визначали стиль наукової творчості та повсякденний побут кожного з них. Відповідний життєвий уклад формував у них почуття власної гідності, самоповаги й значущості свого професійного вибору, деформованих після встановленням більшовицького режиму.
Cтаттю підготовлено за матеріалами праці С. Копилова, опублікованої в виданні “Наукові праці Кам`янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка”