У статті розглядається питання про стан і статус чиншової шляхти Правобережної України в кінці ХVIII – початку ХХ століття. Віктор Долецький – нащадок польських шляхтичів і українських селян, на власному прикладі розповідає про те, як його предки переходили з чиншової шляхти в стан дворянства.

Чиншова шляхта – це шляхта без землі або іншими словами частина привілейованого стану Речі Посполитої, яка в певний момент втратила землю, або ніколи її не мала.

Назва чиншова шляхта походить від слова «чинш». Ця шляхта орендувала землю у великих землевласників і за це платила чинш. Іншими словами «чинш» – це і є орендна плата за земельний наділ. Чинш можна було виплатити як грошима, так і оброком, тобто виконувати якісь завдання або бути на службі у поміщика, у якого чиншова шляхта жила на землі.

Використовуються й інші назви чиншової шляхти, наприклад: «околична шляхта» або «сателітна шляхта». Чиншова шляхта була постійно в оточенні великих землевласників. Вони часто працювали у них як управителі маєтків, лісниками, конюхами, вчителями, працівниками на цукрових заводах. Можна сказати, що чиншова шляхта була більш кваліфікованими працівниками, ніж представники селян.

Чиншова шляхта часто проживала біля селян. Цікавим фактом є те, що в ХІХ ст. рівень життя типового «чиншовика» не відрізнявся від рівня життя селянина. Різниця між ними була в тому, що чиншова шляхта до реформи 1861 року була вільною. І виходить, що рівень їх життя не відрізнявся, а в деяких випадках навіть був нижче, ніж у селян.

«Чиншовики» спокон-віків були вільні, і це відчуття власної гідності, гонору активно проявлялося в житті. Саме тому з чиншовою шляхтою в Російській імперії не раз були проблеми, тому влада не завжди знала, що з нею робити.

Розглянемо трохи історичного контексту і відповімо на питання, звідки в Російській імперії взялися чиншовики? У 1793 році відбувається Другий поділ Речі Посполитої. В результаті Правобережжя та частина Білорусі потрапляють до складу Російської імперії. І згодом виявилося, що на цих територіях є такі стани, яких ніколи не було в Російській імперії. Йдеться про євреїв і чиншовиків. Спочатку російська влада «загравала» з чиншевою шляхтою і обіцяла їм те саме положення в суспільстві, яке у них було до 1793 року і навіть те, що їх прирівняють до дворян. Але проблема була в тому, що чиншовиків було дуже багато. По ревізії 1795 го року 66,2% привілейованих персон Російської Імперії проживало на нових територіях (сюди входять Правобережжі та Білорусь).

У 1795 році в Київській, Подільській і Волинській губерніях налічували, приблизно 131 тис. шляхтичів чоловічої статі (122 тис. з яких були чиншовиками). Тут потрібно сказати, що враховуючи жінок, їх було приблизно вдвічі більше. 60% від кількості всіх чиншовики західних (знову приєднаних) губерній проживали на території Правобережної України.

Далі хочу розповісти на прикладі документів моїх предків, як вони свого часу переходили зі стану чиншової шляхти в дворянство. До чиншової шляхти належали майже всі мої предки по чоловічій лінії. Причому цікаво, що материнська лінія – це в основному були українські селяни. Всі вони проживали в одному селі Розкопане Погребищенського району Вінницької області. Раніше це була територія Київської губернії Бердичівського повіту. Мої предки по двох лініях були знайомі між собою. Чиншова шляхта навіть виступала хрещеними батьками у селян. Вони спілкувалися між собою.

Більшість моїх предків з чиншовиків на момент ХІХ ст не володіли польською мовою. Чиншову шляхту часто називали словом «ляхи». У свою чергу ляхи називали українців словом «мужики». Такий розділ на ляхів і мужиків пам’ятаю навіть у своє дитинство.

Не дивлячись на реформу 1861 року, «гонор» ляхів залишався при них аж до 1985 року. Як приклад може служити весілля моїх батьків в тому році. Адже їхні предки були представниками різних станів. Через багато десятиліть ця різниця між ними, навіть в 1980-х роках викликала напругу між родичами. Показовий факт, що на весіллі були окремо столи ляхів і мужиків, і одні інших не завжди брали. Хоча, ці два стани і до цього мирно жили протягом 300 років в одному селі.

Після того, як влада Російської імперії усвідомила, що з чиншовою шляхтою потрібно щось робити, вона пообіцяла чиншовикам, що вони отримають статус дворян. Але була одна умова. Влада пообіцяла надати дворянство, в обмін на документальне підтвердження цього факту з боку чиншовиків. Правда, був невеликий нюанс. У Російській імперії діяв принцип, який діє до сьогодні – «без бумажки, ты – букашка». У Речі Посполитої було по-іншому, це була країна, з іншим правовим полем, це була держава шляхти. Слово шляхтича в Речі Посполитій було законом. Наприклад, якщо два шляхтича домовилися між собою про щось, то це мало силу закону. І якщо один з них не виконував усну домовленість, то міг навіть втратити «шляхетство». Тому більшість дрібних договорів в Речі були укладені усно.

Чиншовики в Речі Посполитої домовлялися усно з більш багатими покровителями або роботодавцями. І документів у чиншовики на руках, як таких, не було. Як результат в 95% випадків чиншовики документально не могли довести, що вони шляхта. Така ситуація викликала хвилювання серед чиншовиків. Не так просто було знайти необхідний документ. Потрібно сказати, що тоді була інша мобільність, і відстані долалися складніше. Потрібно було їхати в Польщу і там шукати необхідний документ. На це могли піти роки. Тому влада весь час відкладала момент переходу чиншовиків в статус дворян.

Процес «загравання» влади з чиншовиками затягнувся до 1808-1812 років, коли почалися війни з Наполеоном Бонапартом. Саме тоді влада згадала про чиншову шляхту і їх невизначений статусі в Російській імперії.
Чиншовики дозволили підтверджувати своє шляхетське походження документом, в якому 12 персон повинні були підтвердити цей факт. Шляхетство цих 12 свідків не повинно було викликати сумніви. Найчастіше це були великі землевласники. Тому, якщо чиншовик показував такий документ, то влада натомість надавала йому дворянство.

Як доказ, документ – заява мого прямого предка сьомого покоління Антонія Долецького в Київське дворянське зібрання. У документі вказується, що він зібрав дванадцять підписів, які підтверджують, що він шляхтич. Також в тексті він розповідає, що його дід прибув з Польщі, вони тепер шляхта, живуть тут і просять дворянство. Справа мого предка в архіві складається тільки з одного цього документа на одній сторінці. Я так підозрюю, що Київське дворянське зібрання, не присвоїло дворянство моєму предкові. Але це не забороняло йому писати заяву в інші дворянські збори. Він міг подавати документи в Подільські або Волинські дворянські збори. Так тоді робили багато. Мої предки зробили також. Вони залишили тільки заяву в Києві, а документи разом з новою заявою передали до Волинського дворянського зібрання.

У процесі пошуків документів не знайшов, але вдалося знайти запис про моїх предків в журналі «Именной список дворян» [2]. Там була інформація, що предки подали документи на розгляд комісії. Чому вони вибрали Волинь? На Волині було більше землевласників (багатих шляхтичів), які входили до складу дворянського зібрання. І вони відчували зв’язок з бідною шляхтою, яка хотіла отримати дворянство. Тому Волинське дворянське зібрання давало дворянство чиншовикам більш охоче. Мої предки скористалися такою можливістю, і в 1832 році отримали дворянство. Але це якраз трапилося після того, як відбулося Польське повстання (1830-1831 рр.), російська влада його придушила. Представники чиншовиків, в повстанні брали участь не дуже активно. В основному, це було повстання землевласників.

Тема окремої розмови, це як влада відібрала маєтки в учасників повстання, і як судила їх. Цікавий момент, російська влада не знала, що їй робити з великою кількістю земель, які були відібрані в землевласників. І як результат, через кілька років, влада повернула землю сім’ям землевласників, але не самим повстанцям, а вже їх дітям і дружинам. Тому, можна сказати, що процес надання дворянства чиншовиків тривав з 1793 до 1832 рік.

У 1832 році влада змінює законодавство і тепер, щоб отримати дворянство, мало було документу з 12 підписами шляхтичів, походження яких не викликає сумніву, як це було раніше. Тепер потрібно було надати ще інші документальні свідчення, що підтверджують дворянство. Моїм родичам потрібно було донести нові документи, щоб не втратити дворянство. Тобто цей процес почався заново [1].

У 1832 році затверджується Центральна ревізійна комісія, яка поширюється на всі три губернії (Волинську, Київську та Подільську). Комісія складалася в основному з російських чиновників. Головним завданням Центральної ревізійної комісії було перевірити всіх, хто отримав статус дворян. І як результат або підтвердити, або скасувати цей статус. Почалася перевірка. До цього всі дворяни вже були записані в Дворянських книгах. Можна подивитися на ілюстрації, як ці книги тоді виглядали. Наприклад, вдалося знайти книгу 1803 року. Своїх родичів я там не знайшов, але це тому, що дворянство вони отримали пізніше в 1832 році. Ті хто раніше встигли довести дворянство, потрапили в дворянські книги [3].

 

Далі в Російській імперії починається процес «декласації». Цим займалася Центральна комісія для ревізії дій дворянських депутатських зборів Київської, Подільської та Волинської губернії. У Київському історичному державному архіві є цілий фонд цієї комісії – 481. Там можна знайти її проколи засідань. У документах можна прочитати, як протікало засідання і розгляд документів. Члени комісії вирішували, чи достатньо документів для підтвердження дворянства [4].

У 1842 році таке засідання Центральної комісії проходить з питання моїх предків. І комісія зробила висновок, що документів не достатньо. Тому предків декласували, тобто прибрали з дворянства. Це така сумна історія, через яку пройшли майже всі чиншовики Правобережної України. Багато безземельних чиншовиків були просто декласовані. Пощастило тільки тим, у кого була земля або документи. Також не було проблем з підтвердженням дворянства у тих чиншовиків, які недавно втратили землю, а саме на момент початку ХІХ ст. Вони її або продали, або втратили. Але доказ, що вони були землевласниками залишився.

Але все ж багато чиншовиків раніше не мали землі, тому у них не було свідчень про те, що вони були землевласниками.

Далі влада хотіла перевести чиншовиків в кріпаки, але відмовилася від такого рішення, адже це викликало хвилювання серед населення. Тому на Правобережжі з’явилися «однодворці». Це були ті ж чиншовики, які не отримали дворянство. Адже 99% однодворців на Правобережжі були в минулому шляхтичами, але на Лівобережжі однодворець не завжди був в минулому шляхтичем, але це тема вже іншої публікації.

У декласованих чиншовиків була можливість записати себе в стан міщан, або в однодворців. Більшість записувалися як раз в однодворці. У чому біда однодворців? Вони були вільні, але це був соціальний стан, який повинен був платити податки. Серед них «страшний податок» – рекрутский збір. Дворяни в Російській імперії не платили податків. Тому можна було бути голим і босим дворянином, але не платити податки.

 

Фото 3: Деклассація. ЦДІАК. Фонд 481. Центральна комісія для ревізії дій дворянських депутатських зборів Київської, Подільської та Волинської губернії.

Цікаво виглядає питання з землею. Відомо, що Селянська реформа 1861 року не давала можливості однодворцем викуповувати землю. Селяни могли викуповувати, а однодворці не могли. Однодворці продовжували жити на чинш. Деякий час це не викликало проблем, але в 1861 році, після реформи, поміщики почали піднімати чинш. Ця плата не змінювалася протягом кількох століть, а тут почала зростати. Іноді гроші, виручені за урожай, не покривали плати за чинш. Ясна річ така ситуація викликала хвилювання серед однодворців.

Як вирішення питання, в 1868 році однодворцям було дозволено переходити в селяни і після чого викуповувати землю, на якій вони жили. Але однодворцям заборонено було користуватися Земельним банком. Не так просто було однодворцям перейти в селяни. Це повинні були зробити самі селяни, саме вони брали в свій стан. Третій момент, шляхта не хотіла в селяни, адже історично, вони завжди жили нарізно.

1877-1878 році засідала Комісія чиншових володінь Ф.В. Готовцева і вона визначила кількість чиншовиків, що жили на поміщицьких землях, це не враховуючи тих, хто жив на державних землях. Всього їх було 266 984 душ. У 1866-1889 рр. – чиншовикам дозволено викуповувати землю на схожих умовах з реформою 1861 року, з обов’язковим переходом в селяни (6% платіж і позика на 49 років), але не всім. Тоді однодворцям дали можливість брати позику в банку. Але не всі хотіли викуповувати цю землю, більшість вважали її своєю. Чинш – це була по праву їх земля.

Хочу додати, що головним джерелом до теми стану чиншової шляхти на Правобережній Україні є книга французького автора Д. Бовуа «Гордіїв вузол Російської імперії: Влада, шляхта і народ на Правобережній Україні (1793-1914)». У книзі автор подає незалежний погляд на тему чиншової шляхти на території Правобережної України.

Фото 4: 4.Тітулка «Бовуа Д. Гордіїв вузол Російської імперії: Влада, шляхта і народ на Правобережній Україні (1793-1914)».

На завершення, Російська імперія так і не впоралася з станом чиншова шляхта, адже її проблема залишалася навіть в 1917 році. Навіть тоді багато хто вважав себе шляхтою, багато хто не викупив землю. І фактично з цією проблемою вже розбирався Й. Сталін в 1937-1938 роках, коли були масові розстріли поляків. Адже чиншовики після революції, коли в документах з’явилося поняття національність, часто визначали себе як поляки. Тому, Й. Сталін, за це з ними дуже жорстоко розправився, більшість були репресовані. Багато заслано і розстріляно, більшість тих, хто залишився, вже називали себе українцями.

Використані джерела:
1. Бовуа Д. Гордіїв вузол Російської імперії: Влада, шляхта і народ на Правобережній Україні (1793-1914) / Пер. з фр. М. Крисанов. – М .: Новое литературное обозрение, 2011. – 1008 с. – (HISTORIA ROSSICA).
2. ГАЖО.Ф.146., Оп.1., Д.519. Загальний іменний список дворян Волинської губернії.
3. ДАКО. Ф.782.Оп.1., Д.3606.
4. ЦДІАК. Фонд 481. Центральна комісія для ревізії дій дворянських депутатських зборів Київської, Подільської та Волинської губернії.

Автор: Віктор Долецький – генеалог, підприємець, директор центру вивчення генеалогії «Пращур» (Найбільший генеалогічний центр України), громадський діяч.
Віктор Долецький – нащадок польських шляхтичів і українських селян, знає своїх предків до десятого коліна. За 12 років він досліджував 468 прямих предків своїх трьох дітей, в родоводі на даний момент 11765 персон. В громадській роботі відстоює відкритість архівів, рівні права доступу до архівної інформації і тверезий спосіб життя.


  Якщо Ви зацікавлені в дослідженні своїх сімейних коренів, хочете створити генеалогічне дерево, знайти документи про походження для Карти Поляка – звертайтеся до нас. Ми допоможемо!