Святкування Різдва Христового римо-католиками в Україні (на польових етнографічних матеріалах з Поділля)

      Різдво Христове – одне з найулюбленіших свят і дорослих, і дітей. Свято, котре приносить в оселю радість, щастя і надію на краще. Також це одне з найурочистіших свят в календарі. Належить до групи нерухомих, тобто до тих свят, які відзначаються у один і той самий день кожного року. Розпочинається воно, традиційно, опівночі, після Святвечора в ніч з 24 на 25 грудня за старим стилем, і з 6 на 7 січня за новим. У давнину це було свято Коляди – народження Сонця. З прийняттям християнства, церква приурочила його до появи на світ Ісуса Христа.

   Так, як і перед святом Пасхи, святкуванню Різдва передує піст. У римо-католицькій церкві період такого посту має назву адвент. Розпочинається у неділю, яка припадає між 28 листопада і 3 грудня, і включає в себе чотири тижні, безпосередньо перед Різдвом Христовим[1].

    «Протягом цілого адвенту, в храмах відправляються служби божі, переважно вранці, а це підкреслює готовність вірян на прихід Божого Сина. Ці служби мають назву «рорати» і правляться на честь Пресвятої Діви Марії. Особливість цієї служби полягає в тому, що розпочинається, вона, у темряві, лише парафіяни тримають запалені свічки або лампадки у руках. Піднесений характер роратніх богослужінь є також за участь дітей, котрі перед школою, вранці, ідуть з свічками на службу. Ця традиція в нашій парафії є розповсюдженою і до сьогодні»[2].

    Приблизно півтора століття тому, в католицькій церкві, набув поширення звичай, під час посту, ставити адвентовий вінок у храмах.

   «Робиться цей вінок з гілок ялинки таким чином, що у колі ставляться чотири свічки, які є символом чотирьох неділь адвенту. І кожної неділі священник запалює по одній свічці, і так по черзі, а вже на останню неділю передріздвяного посту горять усі чотири свічки»[3].

   На сьогоднішній день, цей звичай набув такої популярності, що не лише у храмі ставлять адвентовий вінок, але і в будинках, вірні роблять собі такі віночки з ялини, які ще глибше допомагають пережити період радісного очікування на народження Божого Сина і гідно приготуватися до Різдвяних Свят.

   День перед Різдвом, 24 грудня – Святий Вечір або вігілія Різдва Христового. За традицією, саме цього вечора на небі з`явилася зоря, яка сповістила світові про народження Сина Божого.

   В кожній християнській родині вігілія Різдва Господнього викликає найпотаємніші почуття і спогади. В традиціях різних культур Святвечір набуває також багато інших значень. Від його святкування має залежати ритм наступного року[4, с. 3].

   З польових досліджень відомо, що майже у кожній домівці прикрашають ялинку. «Також обов’язковим атрибутом Різдвяних свят є ялинка, котру прикрашають діти саме цього дня. Колись ялинку прикрашали цукерками, яблуками, а в наш час уже різноманітними іграшками, вогниками, дощиком та іншими прикрасами»[5].

   Вона є християнським символом райського дерева. Через свою живу і свіжу зелень навіть взимку стає символом Христа як “дерево життя”, а через прикрашення вогниками, символізує Христа – Світло світу. Під ялинкою часто розміщується вертеп для того, щоб пригадати мешканцям оселі і гостям, про народження Ісуса Христа у Вифлеємі. Прикрашання ялинки і створення вертепу – улюблена справа усіх дітлахів, звичайно, що у цьому їм допомагають дорослі, а в результаті завжди виходять чудові декорації до свят.

    З давніх-давен святкова трапеза напередодні Різдва (Святвечір, багата кутя, вілія), як і всюди на Україні, носила урочистий характер і виливалась у справжній ритуал. За народними уявленнями, всі предмети, які стосувались обрядового столу, набували чудодійної сили і відігравали роль важливого магічного або лікувального засобу[6, с. 66].

    Святковий стіл у подільських селах застелали сіном, по кутках клали часник (виконував роль оберегу), а потім покривали скатертиною – обрусом¹. Ця традиція зберігається і до сьогоднішнього дня, що яскраво видно з польових досліджень:

    «На різдвяному столі мають бути лише пісні страви і лише 12 – по кожній на місяць, а по кутках столу ставили зубчики часнику – від хвороб і нечисті. На столі під скатертю обов’язково – пучок сіна, а на столі запалена свічка і свячена сіль»[7].

    «Серед страв, які є обов’язковими на Святвечір, ми обов’язково готуємо кутю. Також борщ з грибами, вареники з вишнями, з картоплею і грибами, з капустою. Обов’язковою стравою є риба жарена і рибне заливне. Тушена капуста з горохом, мариновані гриби, і замість звичайного хліба невідємними є пампушки, які жаряться перед самою вечерею, щоб до столу ще були теплими»[8].

   «Зранку жінки печуть калачі, пиріжки, щоб на Різдво було чим частувати колядників, а також варять кутю і обов’язково в новому горщику»[9].

    «Найдавнішою є ячмінна кутя. А найпоширенішою в Україні була кутя з товченої в ступі пшениці. На Лівобережжі її заправляли переважно медом та узваром, на Правобережжі додавали також товченого маку, горіхів. У нас, на Поділлі, кутю заправляють найбільше маком тертим у макітрі, і ще додають мед, горіхи – кожен за своїм смаком, головне, щоб кутя була не густою і не рідкою»[10].

    Переддень Різдва, здавна вважається, що потрібно переживати в духовній тиші, зосередженні та побожності. Належить дотримуватись суворого посту, утримуючись від вживання м’яса. Також і діти в цей день харчуються лише пісними продуктами[10, с. 3].

    «Цього дня, до самого вечора нічого не їли, бо це останній день передріздвяного посту – адвенту. Дозволялося їсти дітям, які ще не могли постувати, і хворим людям»[11].

    З появою першої зірки на небі, настає Святкова вечеря, яка розпочинається спільною молитвою і перепрошенням один одного за всі образи і негаразди, які були протягом року, що добігає свого кінця.

     «Потім діляться між собою оплатком – це такий білий хліб, який є обов’язковим на Святий вечір. Під час ділення цим хлібом, усі члени сімї перепрошують один одного за погані слова, вчинки, образи. Добре помиритися з ворогами, щоб у Новому Році було мирно і в хаті, і поза хатою. Складають один одному найщиріші побажання. Тоді, сівши за стіл, першою споживають кутю, а тоді вже ті пістні страви, які були зготовлені на вечерю. На столі ставлять запалену свічку, яку гасять лише після вечері, або залишають запалену на цілу ніч. Також, обов’язково, на стіл ставлять ложки для померлих, які в цю Святу Ніч, приходять до своїх рідних. Після вечері з столу не прибирають, а залишають для померлих. Вранці дивляться чи їжі поменшало, якщо поменшало, значить хтось з померлих приходив і споживав їжу»[12].

    Звичай залишати ложки і їжу для померлих в Україні побутує з давніх давен: «У різдвяних звичаях багатьох народів Європи виразно простежуються елементи культу предків. Зокрема на Україні, широко побутувало повір’я, що душі померлих родичів беруть участь у святковій трапезі, їх обов’язково згадували добрим словом і бажали «царства небесного». Для них після вечері залишали рештки їжі на столі. На ніч усі члени родини клали свої ложки в горщик з кутею. Це робилось для того, щоб обрядової каші могли поїсти предки»[13].

    Після вечері уся родина, святково і тепло одівшись, вирушає до храму на нічне Богослужіння, котре є найголовнішим серед різдвяних богослужінь.

    «Різдво Христове розпочинає опівночі нічна різдвяна служба Божа. Завдяки літургії віруючі духовно єднаються з пастирями, яким було явлено про прихід Божого Сина на землю. У цю ніч під час Літургії читається Євангеліє про цю подію. Саме з цього приводу нічна різдвяна служба зветься “пастиркою”, яка спочатку правилась лише у Вифлеємі. У VІ ст. цей звичай запроваджено також у Римі. Служба правилась у храмі Санта Марія Маджьоре, де знаходилась імітація Печери Різдва. З Рима традиція нічних різдвяних Божих Служб поширилась на інші регіони. Отже тепер під час кожної “пастирки” всі католицькі храми перетворюються на “духовні Вифлеєми”»[14].

    «Різдвяна Вігілія розпочинається о 12-й годині ночі. Саме цієї ночі усі храми переповнені віруючими, особливо дітям дуже цікаво подивитися на вертеп, який роблять в одній із сторін церкви. Подивитися на маленьке дитятко Ісус, якого забавляє ангел, а поруч – Марія і Йосиф (це все викладають з фігурок керамічних і пластмасових). І протягом усього різдвяного періоду біля вертепу люди моляться – випрошують потрібних благодатей для сімї, рідних, близьких і тих, котрі потребують їхньої молитви»[15].

   «По закінченні Служби Божої настоятель парафії, від імені їхньої спільноти священників і сестер-монахинь, складає найщиріші побажання і привітання для усіх вірних з нагоди свята Божого Народження»[16].

   «Ще відбувається такий обряд як ділення оплатком – всі вірні, вийшовши з церкви, відломлюють один в одного кусочок білого хліба, обмінюються святковими привітаннями, і вітаються словами «ХРИСТОС НАРОДИВСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!!!» По закінченню урочистої служби божої – пастерки, вірні повертаються додому, переповненні радості і щастя, що змогли дочекатися Різдва і заново пережити народження Спасителя. А молодь, в свою чергу, йдуть колядувати, звіщаючи веселу і радісну новину про народження Божого Дитятка»[17].

    «Найголовнішим атрибутом Різдва є Вертеп, який робиться в середині храму або надворі, біля храму. Вертеп зображує сцену, коли народився маленький Ісусик, і як Його приходять вітати пастушки, три Царі зі Сходу, які приносять дари – золото, миро і ладан. Біля Новонародженого завжди перебувають Його батьки – Марія і святий Йосип, а колише Дитятко ангел. Над вертепом завжди зображається зоря, яка в Різдвяну Ніч є найяскравішою на небі, що і сповіщає про народження Христа. На початку різдвяної літургії, священник зажди освячує вертеп»[18].

     «Різдво Христове, як і Великдень, по традиції, святкують три дні. Першого дня вранці ідуть до церкви. Повернувшись, обідають за святковим столом. Страви вже їдять м’ясні. До свята, за день, готують м’ясо, ковбаси, капусту, варили холодець, пекли пироги, калачі. Відтак повсюди в храмах відправляють нічну Божу Службу з таким розрахунком, щоб завершити її удосвіта і знову сісти за святкову вечерю-сніданок»[19].

    Першими сповісниками народження Христа є діти та підлітки. Вдосвіта семи-восьмилітні хлопчаки йдуть до односельців вітати родичів та сусідів зі святом Різдва Христового. Маленькі – 5-6 річні діти також ходять, але тільки до родичів, чи найближчих сусідів. В Україні з давніх часів вважалося, коли прийде у хату на велике свято хлопчик, то усе буде успішно, добре і прибутково[20., с. 65].

     «Потім уся сім`я сідає вже за святковий різдвяний стіл, на якому є і м’ясні вироби, і молочні, і солодощі. На перший день Різдва ходять у гості до найближчих родичів – діти з сім’ями до батьків. А на другий і третій день ходять до родичів, друзів, сусідів, кумів. За святковим столом смакують різдвяну їжу, спілкуються, колядують. Якщо в домі є маленькі діти, то їм приносять подарунки – це зазвичай солодощі і гроші»[21].

    Також на перший день Різдва починають колядувати. В наш час найпоширенішими і загальновідомими колядками є: «Свята Ніч», «В Вифлиємі новина», «Нова Радість стала», в яких оспівується народження Божого Сина. Колядують в переважній більшості в католицьких сім’ях, але так як в нашій місцевості є багато змішаних шлюбів, тобто хтось один в сім’ї є православним – чи жінка чи чоловік, то звичайно, ходять колядувати і до них. А також, ті люди, які запрошують, щоб у них поколядували, а дуже часто це є православні, то молодь, діти чи вже старші колядники приносять радісну звістку про народження Божого Сина в кожен будинок. В свою чергу господарі дуже люб’язно приймають колядників у домівках – частують солодощами, напоями, хто має можливість – дають гроші.

     Варто зазначити, що Різдвяні свята для українців римо – католицького віросповідання, так як і для усіх християн, є найвеличнішими в році. На Поділлі, на сьогоднішній день, їх святкують дуже гарно. Це підкреслює те, що попри всі утиски і намагання влади, в радянський час, знищити церкву, заборонити зберігання традицій та звичаїв – наші бабусі, батьки, діти зберігають і дотримують їх в сучасному світі. Це все яскраво проявляється в тому, що готуються святкові страви, прикрашаються ялинки, робляться вертепи. Молодь, діти, старші люди – ходять колядувати.

 Список використаних джерел та літератури:

1. Адвент – час приготування. Звичаї та віра: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.credo–ua.org
2. Записано 15.03.2013. Кокизою Ю. П. від Копитка О. М. 1984 р. н., м. Шаргород, Вінницька обл.
3. Записано 25.03.2009. Кокизою Ю. П. від Братюк І. Л. 1992 р. н. м. Шаргород, Вінницька обл.
4. Шпичко Н. Вігілія на Поділлі Nela Szpyczko Wigilia na Podolu //Diagnosta Laboratoryjny, Rok 8 wydanie specjalne grudzie? 2010.
5. Записано 13.05.2009. Кокизою Ю. П. від Антеминюк І. М. 1986 р.н., с.Розкіш, Шаргородський р-н, Вінницька обл.
6. Катрій Ю. Я. Пізнай свій обряд / Ю. Я. Катрій. – Львів, Видавництво отців Василіан, 2006. – С. 66.
7. Записано 25.03.2009. Кокизою Ю. П. від Братюк І. Л. 1992 р.н., м.Шаргород, Вінницька обл.
8. Записано 07.03.2010. Кокизою Ю. П. від Півторак О. М. 1985 р.н., с.Гибалівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл.
9. Записано 12.03.2010. Кокизою Ю. П. від Дубчак Л. В. 1966 р.н., с.Гибалівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл.
10. Шпичко Н. Вігілія на Поділлі,Nela Szpyczko Wigilia na Podolu //Diagnosta Laboratoryjny,Rok 8 wydanie specjalne grudzie? 2010.–С. 3.
11. Записано 23.02.2013. Кокизою Ю. П. від Копитко Ю. П. 1983 р.н., с.Розкіш, Шаргородський р-н, Вінницька обл.
12. Записано 28.11.2008. Кокизою Ю. П. від Цабак Б. Г. 1943 р.н., с.Гибалівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл.
13. Записано 15.09.2010. Кокизою Ю. П від Кушнір М. П. 1988 р.н., м.Шаргород, Вінницька обл.
14. Записано 27.11.2008. Кокизою Ю. П. від о. Роберта 1978 р.н., м.Шаргород, Вінницька обл.
15. Записано 13.05.2009. Кокизою Ю. П. від Борецької Б. С. 1969 р.н., с.Гибалівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл.
16. Записано 27.11.2008. Кокизою Ю. П. від о. Роберта 1978 р.н., м.Шаргород, Вінницька обл.
17. Записано 24.04.2010. Кокизою Ю. П. від Волошиної В. М. 1966 р.н., м. Шаргород, Вінницька обл.
18. Записано 16.02.2009. Кокизою Ю. П. від Кокизи Я. Ю 1986 р. н., м.Шаргород, Вінницька обл.
19. Записано 21.10.2012. Кокизою Ю. П від Підпалюк Т. В. 1959 р.н., с.Гибалівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл.
20. Курочкін О. В. Новорічні свята українців / О. В. Курочкін. – К.: Бібліотека українця, 1978. – С. 65.
21. Записано 11.11.2009. Кокизою Ю. П. від Маркевич Є. В. 1988 р.н., с.Гибалівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл.

Автор: Кокиза Юлія Петрівна