До вашої уваги пропонуємо запис січневого ефіру на Обласному радіо “Вінтера”. З Віктором Долецьким розмовляли про важливість вивчення родоводу, пошук інформації у архівах, переспективи полегшення доступу до інформації про педків, відповідали на запитання слухачів. 

Вітаю. Ви слухаєте програму «З перших вуст». У студії працює журналістка Наталя Никіпіла, за звукорежисерським пультом – Наталя Морозова.

Геополітичний розподіл земель, переселення та масові переїзди молоді до міст призвели до того, що люди втрачають свої генеалогічні корені. Багато сучасних дітей не можуть назвати імена своїх предків старше 3-го коліна. А українське традиційне виховання базується якраз на знаннях та віруваннях свого роду. Проте, розуміння того, що людина тим міцніше стоїть на землі, чим глибше сягають корені її роду, вже приходить до українців. Тому все частіше люди цікавляться історією своїх предків, самостійно шукають інформацію та створюють родові дерева. Або ж звертаються у центри, де спеціалісти роблять генеалогічні дослідження. З чим пов’язана така активність та чому в багатьох родинах виникла така прогалина в знаннях про рід; як досліджувати історію своєї родини та де отримати необхідні для цього документи, розповідатиме наш експерт – генеалог Віктор Долецький.

Ми знайомі з вами вже декілька років та мені відомо, що ви стали генеалогом не випадково. Дослідження родоводу – це ваше покликання, справа життя. Мені цікаво, на якому етапі зараз дослідження вашого роду, тому що я маю деяку інформацію, але думаю, що вона вже не актуальна. Адже ви продовжуєте заглиблюватися в пошук своїх предків, знаходячи все нові і нові факти.

Так, моє дослідження досі триває. В моєму родовому дереві зараз 9900 (з лишнім) персон. Мені відомо близько 360 прямих предків. Я продовжую досліджувати. Зараз більше сконцентрувався на гілках моєї дружини, – так щоб і для дітей було родове дерево. Бо моє вивчено досить гарно, а дружини – ні. Гілки дружини теж я вивчав, але менше. Зараз я концентруюся на них більше. Але досі продовжую розвивати і деякі свої гілки.

Мені здається, що в Україні мало людей, які можуть сказати, що знають 360 прямих предків. Це така серйозна цифра. Скільки це років роботи?

Я цікавлюся генеалогією з 2008 року. Якщо говорити про серйозну роботу в архівах, – то з 2011 року. Це довгий процес, кропітка робота. Зрозуміло, що зараз я витрачаю не так багато часу на свій родовід, як хотілося б. Тому що клієнтські родоводи – в пріоритеті. Але, тим не менш, знаходити час для свого родоводу дуже треба, і дуже приємно.

Чи заглиблюються люди так глибоко у свої родоводи? До якого коліна зазвичай доходять дослідження? Я розумію, що коли закінчуються нитки, – це кінець дослідження. Але, мабуть, є запит від клієнта: дослідити родовід до сьомого коліна, або до десятого.

Переважна більшість людей хоче дослідити свій родовід на максимальну глибину, наскільки це можливо. Якщо ми говоримо про Правобережжя, Вінниччину – то зазвичай можна дійти до 7-10 покоління. Це така собі класика, – поки ми не впремося в генеалогічну стіну. Інколи клієнти дають чітке завдання дослідити родовід тільки до 7 покоління. Інколи люди хочуть просто дізнатися про долю своїх прадідусів-прабабусь, а далі їм вже не цікаво.
7 покоління – це хто? 1-батьки, 2-дідусі, 3-прадідусі, 4-пра-прадідусі, 5-пра-пра-прадідусі, 6-пра-пра-пра-дідусі, 7- пра-пра-пра-пра-прадідусі.

Давайте спробуємо розібратися, чому сьогодні в багатьох українських родинах виникла така прогалина в знаннях про рід? Адже ще наші пра-родичі знали своє коріння до сьомого коліна. Сьогодні ситуація інша.

Дуже проста відповідь: Радянський Союз. У той час знати своє коріння було непотрібно, а подекуди і небезпечно. В багатьох людей були предки не з «рабочє-крєстьянскіх» родин. І це вважалось не добре. Як мінімум, це могло вплинути на кар’єру. Тому про це намагались забути. Тоді в багатьох людей були репресовані предки-селяни. Це теж намагалися забути, витіснити з пам’яті, щоб діти навіть не підозрювали про це.
На сьогоднішній день людям цікаво. Вони розуміють, що якійсь пласт історії пройшов повз них. Часто до мене приходять люди та кажуть: «Я нічого не знаю про свого дідуся. Бабусю – пам’ятаю. А дідусь… Він просто десь зник. Неначе і війну пройшов. Начебто він зник до війни».
Коли я чую, що людина до війни «десь зникла», то переважна частина випадків – це репресії 1937-1938 років. Люди мало собі уявляють, яких масштабів були ті трагедії. Ми багато знаємо про другу світову війну. А втрати українського населення до того були набагато масштабніші. Коли я пояснюю людям: чекайте, та до 2 світової війни були репресії, а до того – голодомор, а до того – визвольні змагання, а до того – епідемії тифу та іспанки, про які майже ніхто не знає… Якщо порахувати втрати в українських селах з 1900 по 1941 років, вони будуть набаго більші, ніж втрати за період 2 світової війни.

Вам вдається так глибоко знаходити в ті роки, – там, 1900-тий,- знаходити там інформацію, людей?

Зазвичай можна дійти до 1750 років, – якщо ми говоримо про Правобережжя. В деяких випадках вдається дійти навіть до 1700-х.

Ми говоримо проте, що в багатьох родинах втрачені знання про свій рід. Але чи є родини, які передавали ці знання, вважали за потрібним навіть, можливо, таємно зберігати інформацію?
Ви працюєте з клієнтами по свій Україні. Чи є відмінність між регіонами, наскільки добре люди знають свій рід? Чи є особливості в кожного регіону?

Ми працюємо по свій території України. Я вам скажу, що приблизно однаково. Переважна більшість людей знає про своїх дідусів-басусь. А про прадідусів-прабабусь вже майже нічого не знає. Якщо ми говоримо про Західну чи Східну Україну, там є особливості, наскільки глибоко можна дослідити родовід. Але якщо ми говоримо про знання людей, то я практично не бачу різниці.
_____________________________________________________________________________________
Я провела соцопитування: спитала вінничан «До якого покоління ви знаєте своїх предків? Чи намагалися зробити власне генеалогічне дослідження свого роду?». Ось результати:

«На жаль, свій рід знаємо дуже погано. Спеціально ми не займалися дослідженням. Було, що у школі дітям задавали малювати родинне дерево. Ми змогли зазначити лише бабусю та дідуся. Далі ми не шукали. Просто не ставили за мету. Але коли буде якась вільна хвилина, ми обов’язково плануємо це зробити».

«Так, ми досліджували. Мені було дуже цікаво показати діткам, хто були їх предки. В мене не залишилося бабусь та дідусів. Я дзвонила своїм найстаршим родичам. Дуже шкода, що я тільки зараз почала цим цікавитися.
В школі ми малювали з дітьми родинне дерево, і там зобразили прадіду сів та прабабусь.
Діти почали допитуватися: а ким вони були, де вони проживали. Тоді я і почала підіймати ці питання в своїх батьків.
Як далеко дійшла? Знаю по батьковій лінії тільки ім’я прабабусі та прадідуся. Чи буду далі продовжувати досліджувати? Скільки могла, я вже заглибилася. Напевно, далі мені вже ніхто нічого не скаже. Цікаво: моя прабабуся була з Санкт-Петербургу. Це було для мене таким відкриттям! Дідусь служив тоді в царській армії. Вони з Санкт-Петербургу приїхали сюди, здавалося б, таке село – на ті часи.. А вона була така висока, знатна…»
Михайло, 56 років «Я своїх родичів знаю до пра-прадіда. Мені розповідала мама, та бабуся. Ми мусимо знати своє коріння. Ми ж люди є. Без коріння і дерево не росте».

Олександр, 49 років. «Навіть знаю своїх прадідів. Мамо та тато розказували. Вони дуже часто згадували своїх батьків та дідів, та й про прадідів – але це вже не відклалося в пам’яті. Чи розповідаю я дітям цю інформацію? Так. Фіксую? Ні. Є на меті досліджувати далі родове дерево? Дуні давили завдання в школі намалювати родинне дерево. Скільки міг, я розказав. Але по маминій лінії все різко обривається. По своїй гілці я розказав до 4 коліна».
Олександра, 19 років. «Бабуся розповідала про себе, своїх батьків, дідусів. Чи фіксую? В школі ми малювали, але не дуже заглиблювалися. Я пам’ятаю якійсь моменти, які важливі у моїй сім*ї. Чи планую досліджувати свій рід далі? Так, моя бабуся дуже зацікавлена. Хочу поїздити по містам, де жили мої предки, занотувати інформацію».
___________________________________________________________________________________

Ось такою є інформація. Можна сказати, що чим старші люди, тим більше вони володіють інформацією про свій рід. Молодь теж цікавляться, але, можливо, не дуже усвідомлено.

Так воно зазвичай і є. Люди якось приходять до цього розуміння, що важливо знати своїх предків, вже в зрілому та літньому віці. Коли молодий, менше про це замислюєшся. Наче і поруч є батьки та дідусі. А коли дідусі починають йти з життя, люди думають: зачекай, а вони ж могли розказати про своїх батьків. Вони було носіями інформації. А по суті, коли люди замислюються, то розуміють, що вони навіть про своїх дідусів зовсім не багато знають. Я проводив опитування серед своїх друзів-знайомих: що вони знають про своїх батьків до одруження. В більшості, вони не можуть сказати навіть де працювали батьки до одруження, чи як познайомилися. Цікаве питання, – як познайомилися бабуся з дідусем, – більшість просто не замислювалися та не задавали це питання. Не кажучи вже про своїх пра-.

-А інколи такі цікаві, несподівані історії можна для себе відкрити. Так, власне, було в мене. Повертаючись до теми ефіру. Як я вже зазначала на початку програми, генеалоги відзначають зростання інтересу людейдо вивчення родоводу, до відновлення та збереження цінної інформації про свій рід. З власного досвіду можу сказати, що вже 3-4 роки поспіль в дитячих садочках дають завдання намалювати родинне дерево, де будуть зафіксовані хоча б дідусі та бабусі дитини. Також це є і в школі. Ці завдання прописані в методичній програмі. Тобто, є заохочення від держави. Наскільки жваво українці, – зокрема подоляни, – прагнуть відновити інформацію про предків? Та найважливіше – з якою метою?

Інтерес зростає. Це цікаво переважній більшості людей. Але цікаво не настільки, щоб щось зробити в цьому напрямку. А людей, яким цікаво настільки, що вони готові за це заплатити, – їх зовсім мало. Але ця кількість постійно зростає. Як генеалога, мене дуже радує, що люди починають цікавитися. В опитуванні ви ставили цікаве питання: чи фіксують люди результати своїх досліджень? Адже люди знають багато чого. Але ж цю інформацію ніхто не фіксує. А пам’ять – це така річ, яка з часом зникає.

Люди йдуть з життя. І те, що не зафіксовано, зникає.

Так. І часто виходить так, що клієнти жалкують: «Так, дідусь та бабуся розказували про рід. Але я тоді не слухав. Мені не було тоді так цікаво». Або «Я забув. Не зафіксував вчасно. Пам’ятаю лише 10 відсотків від тієї інформації».
___________________________________________________________________________________
У нас телефонний дзвінок. Алло, слухаємо вас.
Добрий день. В мене питання та два зауваження. Ваш гість сказав, що в період з 1900 по 1941 років були великі втрати. А скільки було населення в тих роках? Друге питання: по офіційній статистиці нас 42 млн. В еміграції – хтось говорить про 5 млн, хто – 10. Так де ж наші люди ділися?
Перше зауваження: ви кажете, що за радянської влади було небезпечно казати за своїх предків. Мій дід розказав мені про свого діда. Вони були поміщики. І, каже, його дід розказував, що коли селяни не слухалися, його дід викликав козаків, а вони тих селян батогами з волочої шкури лупили, і ставав порядок.
Друге зауваження: Я знаю про своїх дядьків. Вони пропали під час війни. Ну що це мені дасть?… Це ж пустота.
____________________________________________________________________________________

– Я не готовий зараз назвати точні цифри, яке було населення 1900 року та 1945 року. Google нам в цьому допоможе. Я говорю про втрати ті, які бачив в документах. Якщо ми говоримо про голодомор – це страшні втрати. Якщо ми говоримо про репресії – то тільки у Вінниці розстріляно близько 30 тисяч осіб. Вони були спочатку заховані на території Центрального парку, а потім частина цих людей перепохована.

Відповідь на друге зауваження: Є й така думка: «Нащо нам копатися в минулому. Треба жити сьогоднішнім та майбутнім». Я ж говорю, що родовід треба вивчати не для того, щоб жити минулим, а для того, щоб не повторювати долю своїх предків.

Насправді, існує таке явище – родові сценарії. Всі ми діти своїх батьків. Це те, як виховували нас батьки, що вони передали. Існують різні родові сценарії.

Якщо людина не знає родові сценарії, то вона однозначно їх повторить. Я вже багато бачив цьому прикладів. Якщо людина знає про небезпеку, що є у її родовому сценарії, то вона може вибирати: чи повторювати їй їх, чи ні. Тоді можна перенести цей вибір з підсвідомості на свідомість. І проживати своє життя. У родових сценаріях є і гарні моменти.

Це одна з основних мотивацій людей, які досліджують свій рід. Також є і інша мотивація – просто цікавість: хто були мої предки? І тут утворився такий собі вакуум, а утворився він при радянській владі.

До речі, чоловік говорить про те, що предки були поміщиками. Я думаю, що це міф. Поки я не побачу документи про це, вірити в це я не можу. Тому що якби вони були справді поміщиками, то в мене виникає питання: як вони пережили 1917 рік та залишилися на жити тут, на території радянської влади? Раніше я думав, що таке взагалі неможливо. Насправді, є такі представники з поміщицьких родин, які змогли пережити 1917 та їх нащадки живуть на території України. Їх дуже мало. Це в основному родини дрібного та середнього типу, які вчасно підтримали радянську владу.

Так, вам, як генеалогу, дійсно потрібно бачити документи.
Я б хотіла також сказати про розвиток генеалогії в Україні. За деякими даними, в Україні вона сьогодні розвивається досить стрімко. Але в країнах Заходу вона більш розвинута. В першу чергу про це свідчить кількість доступних онлайн архівних даних. В Україні в 2017 році відкрили доступ до онлайн бази даних, яка дає можливість українцям досліджувати свій рід самостійно. На ньому розміщено інформацію про українців, народжених в період 1650-1920 років. Також діє проект «Рідні»: він показує на мапі України людей з однаковими або спорідненими прізвищами.
Вікторе, на вашу думку, генеалогія в Україні – на якій стадії розвитку зараз? Чи достатньо ресурсів, щоб людина могла самостійно дослідити свій рід хоча б до 3-4 покоління?

Ми тільки на стадії становлення. Ті бази, про які ви говорили, вони тільки наповнюються. І, можливо, потенційно, з часом… В мене досить песимістичні прогнози.

Вона недостатньо швидко наповнюється, так?

Так. В мене досить песимістичні прогнози, з цього приводу. Тому що люди думають: от, база вже готова. І люди сприймають це так: навіщо щось робити, якщо я просто зайду в базу і все дізнаюся. Насправді, все не так. Щоб в тій базі щось з’явилося, ви маєте спочатку самі вивчити родовід, а потім туди занести знайдену вами інформацію.

Тобто, цей розвиток можливий тільки тоді, якщо люди готові ділитися результатами власних досліджень. В Європі люди готові ділитися інформацією? Вона самі надають цю інформацію?

І це також сприяє. Є декілька моментів. Перший – це оцифрування та викладка онлайн арівних документів. Це те, що робить весь цивілізований світ. І те, що дуже противиться робити Україна, – в особі голови Архівної державної служби. Вони всіма методами перечать цьому розвитку та настанню цифрової ери.

Чому?

Зі своєї недолугості, швидше за все. Багато з моїх колег говорять, що це з корисливості. Я не думаю, що це з корисливості. Швидше за все – з недолугості, совковсті, та нерозуміння куди та в якому напрямку треба рухатися.
Другий момент – це те, що люди, досліджуючи в архівах інформацію, викладають її онлайн. Є великі світові ресурси, де це можна знайти. Наприклад, рід Долецьких в мене дуже глибоко вивчений по Вінниччині. Інформація про померлих осіб викладена мною онлайн. Інформація про живих осіб закрита, тому що є закон про персональні дані; їх треба оберігати. Про померлих осіб немає персональних даних. Тому ми сміливо можемо цю інформацію публікувати. Тому, якщо якійсь мій родич зацікавився, знайшов свого діда в базі, то він може зв’язатися зі мною та дізнатися більше про свій родовід. Саме так, ділячись дослідженнями, можна дізнаватися більше.

Справа в тому, що кількість архівних документів безмежно велика. Вивчити за своє коротке життя навіть по своєму родоводу навіть ті документи, які б я хотів вивчити, – це просто фізично неможливо. Можна вивчити одну-дві гілки, якість пріоритетні документи, але перебрати абсолютно все – неможливо. Тому на Заході є спілки, онлайн ресурси, де люди самостійно діляться інформацією та архіви, які надають першоджерела, по яких можна наповнювати інформацію.

Насправді, там цікавість до родоводу набагато більша. В мене є товариш з Канади. Він каже: якщо ввечері включити телевізор і просто поклацати по пульту (там десь 30 каналів), то обов’язково трапиться якась генеалогічна програма. Це питання там серйозно культивується. Там дуже розвинена комерційна генеалогія. В нас подекуди існує думка, що це незаконно. Сприймають комерційних генеалогів як злочинців.
Треба пояснити, що таке комерційна генеалогія.
Це люди, які надають професійні послуги з пошуку за гроші.

Я розумію, що це, мабуть, не дешево коштує, – замовити дослідження родоводу. А чи може людина самостійно дослідити свій родовід, спираючись на певні документи (які саме – ми поговоримо пізніше). До якого коліна?

При наявності великого бажання та вільного робочого часу (тому що архіви працюють в робочий час) людина може дослідити свій родовід.

Архіви – відкриті? Будь-хто може прийти та замовити якійсь документ?

Так. Але в мене виникає питання. Якщо ви не збираєтеся ставати будівельником, чи є сенс вивчати будівельну справу, щоб побудувати лише один будинок? Хтось так і робить. І знання далі не використовуються. Але на набуття тих знань витрачається багато часу. Ті, хто не хоче витрачати свій час, звертаються до спеціалістів.

Багато генеалогів в Україні?

Ні. Якщо говорити про Центри генеалогічних досліджень, то їх зовсім мало. Якщо говорити про персональних генеалогів, – ну, їх трошки є.

Вивчаючи власний родовід, отримуючи цінний досвід, це може потім стати справою життя, – як от у вас? Мені цікаво, коли ви починали, ви хотіли стати генеалогом в майбутньому?

Ні. Хотілося просто вивчити свій родовід.
Справа в тому, що на той час генеалогів взагалі практично не було, а тих, хто відкрито про це заявляв, взагалі не було. Я був одним з перших, хто почав свідомо говорити про комерційну генеалогію в Україні та не боятися говорити про це відкрито. Потім з’явилося, як я називаю, молоде покоління генеалогів, – відкритих та свідомих, які відстоюють свої права в архівах. Бо є «оld-school генеалогія», стара школа. Це люди, які звикли працювати в закритих архівах. Вони десь втратили той момент, що архіви насправді вже відкрилися і потрібно вимагати виконання свої прав, а не домовлятись з директорами архівів. А вони досі домовляються з директорами архівів. Парадоксально, що деякі керівники архівів вважають, що архів – це їхня персональна власність. І що для того, щоб щось досліджувати, ти мусиш з ним якось «домовитися». Насправді, я, як генеалог, не мушу про щось домовлятись з директором. Я вимагаю надати мені доступ до документів, тому що це моє право.

Мені цікаво, наскільки ви відкритий генеалог. Наскільки ви готові поділитися з нашими слухачами практичними порадам, як самостійно збирати інформацію про своїх предків. Адже хочеться, щоб наша програма була корисною.

В мене є стартова лекція на 2-3 години.

Ні, треба дуже стисло!..

Якщо стисло, великими мазками: зібрати інформацію в старших представників роду. Батьки, дідусі та бабусі, дядьки та тітки, 2-юрідні дідусі та бабусі, їх діти. Мені часто кажуть, що дідусь та бабуся вже покійні. Але, можливо, є їх брати та сестри, їх діти. Вони теж можуть багато чого розказати.

Тобто, спочатку шукати інформацію, яка є вдома. Концентруйтеся на питаннях: коли та де відбувалися події. Ключове питання – «де». Тому що архіви зберігаються за географічним принципом. Ви точно маєте знати, в якому населеному пункті шукати. Якщо ви цього не знаєте, то йти немає чого.

Тобто, орієнтуємося не на прізвища, а на місцевість?

Так. Якщо дід народився в певному населеному пункті, то його батько, швидше за все, народився там же. Переважна частина населення була маломобільна. Хоча ми натрапляємо на дуже мобільні верстви населення. Я зараз працюю з декількома шляхетними родинами та декількома священицькими родинами. В них дуже висока мобільність. Одна дитина народилася в одному населеному пункті, друга – в іншому, а самі батьки народилися ще в іншій губернії. Їх «ловити» набагато важче. Але переважна більшість – це селянські родини.

Якщо ви знаєте, де народився дід, то, скоріше за все, там же народився і прадід, і пра-прадід… Максимум в сусідньому селі.

Коли ви зібрали цю інформацію в родині, можна йти в архів. З документів треба тільки ваше посвідчення особи та заява на ім’я директора, де ви вказуєте, що ви хочете досліджувати. Треба зауважити, що архіви розпорошені по Україні. Тому сподіватися, що вся інформація буде в одному архіві, буде помилково. Наприклад, по Подільській губернії документи зберігаються в Хмельницькому, Вінниці, Житомирі та частина – в Києві; ще частину можна «ловити» в Одесі, Черкасах.

Треба дивитися, який це населений пункт. Вивчати територіальний поділ населеного пункту. Куди він входив в різні періоди історії? Дивитися, де центри цих територіальних одиниць. Туди і могли потрапити потрібні документи.
Основні типи документів – це метричні книги (церковний документ, де фіксувалося народження, шлюб, смерть); сповідальний розпис (люди ходили у церкву на сповідь кожний рік; це своєрідний перепис населення по приходу) та ревізійні казки – це податковий перепис населення в Російській імперії. Я не готовий відповісти, чому саме казка. Вони велися до 1958 року. Збереглися досить гарно по Київській губернії. По Подільській та Волинській губернії їх не так багато.

Судячи з того, як ви розповідаєте, ви, напевно, ще ведете якусь просвітницьку роботу, – закликаєте про дослідження родоводу, розповідаєте як правильно це робити. Так?

Одна з напрямків моєї діяльності – це просвітницька робота. Це не тільки досліджувати родовід, але й пропагувати дослідження родоводів в родинах. Деяких моїх колег це дивує: мовляв, якщо ти розказав людям, як досліджувати родовід самостійно, то вони ж не стануть твоїми клієнтами! Я ж відповідаю: ті люди, які цінують свій час, все одно стануть моїми клієнтами. Ті, які хочуть досліджувати самостійно, не могли стати моїми клієнтами. Я їм просто підказав, як це зробити. Люди йдуть в архіви, досліджують родоводи. Це дрібніші дослідження, менш професійні. Але дуже важливо залучення людини до дослідження. Бо в мене є такі клієнти, знаєте: «Я тєбє дєнєг дал, ти і работай». На це я говорю: «Тоді скажіть мені, куди повернути кошти». Тому що коли людина не включається, не долучається в дослідження, дуже важко досліджувати. Я не знаю вихідної інформації, я не розумію мотивів людини. Це такі пусті дослідження. Дослідження заради дослідження.

Генеалог – це як лікар. По-перше, я маю знати мотивацію людини – для чого це їй потрібно, щоб найкраще дати їй те, що вона хоче. По-друге: людина не має мати секретів від мене, тому що я все одно знайду ці «скелети» в документах. Якщо я буду знати їх раніше, то буду знати, як швидше їх знайти та уточнити цю інформацію.

Я нагадую слухачам, що ви слухаєте програму «З перших вуст». Сьогодні з нами генеалог Віктор Долецький. Ми говоримо в прямому ефірі. Поставити питання можна за телефонами:

В мене питання: чи можуть містити інформацію старі родинні світлини?

Звичайно. Це один з основних моментів. Якщо ви знаєте тільки знаєте ім’я, дати життя людини – родове дерево буде не таке наглядне та красиве. Зрозуміло, що ви можете знайти світлини тільки своїх бабусь-дідусів та максимум – пра-. Адже ще раніше фото просто не існувало. Декому може пощастити і знати фото пра-прадідуся. В мене є одна фотографія одної пари, – моїх пра-прадідуся та пра-прабабусі. Фото зроблено в 1960 році.
Дуже часто це групові фото.

Наскільки я маю досвід, їх можна відсканувати, розподілити. Можна виділити обличчя, збільшити його, почистити фотографію від переломів паперу та плям. І вона буде гарно виглядати і можна буде сформувати родинне дерево.

Колись, послухавши вас, я дуже загорілася та теж почала відшукувати інформацію про свій рід.

Так. Це реставрація фотографії. Підписуйте фотографію, – чи електронну, чи паперову, – зі зворотної сторони, – хто на ній позначений.
Ви так часто раніше робили, так?
Так, раніше робив. Це може бути як джерело інформації. Ви не знаєте, хто зображений на фото. Але ви перевертаєте і бачите підпис. І зверніть увагу. Часто трапляються сімейні фотографії без підпису. Але вже немає нікого, хто б розказав, хто зображений на фото. В такому випадку я раджу брати ці фотографії та їхати в туди, де народилися ці люди Там старожили можуть їх впізнати. Навіть якщо дідусь та бабуся покійні, то їхні сусіди знають їх в обличчя, адже жили з ними пліч-о-пліч. Вони їх впізнають.

Я так розумію, що час тут є дуже важливим.

Якщо говорити про побудову родинного дерева – це гарна тенденція. Тому що важливо знати, хто ми та чиїх батьків діти. Ці знання дають розуміння того, що ми маємо бути достойними нащадками своїх предків. Адже і ми у майбутньому станемо чиїмось предками. На вашу думку, чи потрібно залучати до вивчення родоводу дітей?
Чи залучаєте своїх дітей до вивчення родоводу? У вашій родині їх вже 3.

Я думаю, що потрібно залучати дітей до вивчення родоводу, – на тому рівні, на якому діти готові сприймати. Моя донька – цікавиться, і коли вона цікавиться якимсь моментом більше, я розказую більше. Їй 9 років. Сину – 4 роки; розказувати йому, хто був його прадідусь, де жив і що робив, досить важко.

Тобто, в 9 років донька вже цікавиться більше?

Цікавиться на рівні прадідусів та прабабусь. Їй ще важко сягнути. А сину взагалі незрозуміло. Він розуміє, коли бачить людей. Коли ж розказуєш про мого покійного батька, йому важко зрозуміти, де він; чого він його не бачить. Але діти роблять те, що вони бачать та повторюють. Якщо батьки цікавляться родоводом, то і дітям це теж буде цікаво. Я всю інформацію нотую, складаю, систематизую. Коли дітей щось зацікавить, вони зможуть скористатися цими дослідженнями.

Повертаючись до опитування, яке звучало на початку програми. Багато хто говорив про те, що було таке завдання в школі: намалювати родинне дерево. І батьки, які раніше не цікавилися родоводом, починають вивчати родовід. Саме через дітей. Тут якійсь взаємний обмін.

Саме так.

Очевидно, що сьогодні українці досліджують родовід. Що це? Данина моді, надання доступу до архівів чи зацікавлення своїм походженням, – з’ясувати не просто. В кожного свої мотиви. Але це добрий знак. Пане Вікторе, на вашу думку, чи виховує патріотизм та національну свідомість знання про своє походження та збереження родових традицій?

Я думаю, так. Дослідження свого родоводу дає «щеплення» від багатьох фобій. Наприклад, коли ти дізнаєшся, що в твоєму родоводі можуть бути не тільки українці, а і представники інших націй: росіяни, поляки євреї та інші. Ти розумієш, взагалі немає такого поняття як «чистота нації». Тому що в кожного з нас намішано декілька кровей як мінімум.

Але, з іншої сторони, коли ти розумієш, що твої предки декілька століть живуть на одній землі, це дає певне усвідомлення.

От мене питають: якщо ти маєш ще й польське коріння, чому ти не їдеш в Польщу? Там же краще». Зачекайте. Я не збираюся їхати в Польщу. Мої предки ще 300 років назад приїхали з Польщі в Україну. Вони живуть тут вже 300 років. Це моя земля. Я – українець. Я до останнього буду боротися за цю землю та намагатися розвивати Україну.

Тобто, ми досліджуємо родовід не заради самого дослідження, а для отримання багатьох серйозних усвідомлень та «щеплень», як ви сказали.

…Вивчення історії дуже важливе у формуванні патріотизму. Але коли історія не підкріплена генеалогією – це просто цифри та картинки в підручнику. Коли ж ти розумієш, що твій дід був учасником 2 світової війни, а іншій міг бути учасником з другої сторони, – наприклад, воювати в ОУН, то ти розумієш, що твої предки були безпосередніми учасниками історичних подій. Ти починаєш читати історію по-іншому.

Дякую. Гостем сьогодні був генеалог Віктор Долецький, який розповів, як та навіщо досліджувати свій родовід. Я дякую вам за те, що ви знайшли час та завітали до нашої студії та були відвертими з нашими слухачами.
Дослідження родоводу обов’язково починається зі з’ясування його мети, – вважають фахівці. Справа в тому, що ця робота займає не один місяць, а інколи – цілі роки. Що повніше ви хочете дізнатися про своє походження, тим довше треба працювати. Це хобі потребує чіткої мотивації. Адже історичний пошук стає важчим, коли, ідучи вглиб віків, даних меншає. Доводиться опрацьовувати все більше джерел, щоб знайти хоча б крихти інформації. Це сьогодні довів нам наш гість. Це була програма «З перших вуст», яку підготували ведуча Наталя Некипіла та звукорежисер Наталя Морозова. Почуємося.