Кожного року у травні, у час квітучого буяння природи ми маємо нагоду особливим чином цінувати життя. Ми згадуємо те, через що пройшов наш народ під час Другої світової війни. Згадуємо події, вшановуємо загиблих, возвеличуємо тих, хто відбудовував. А якщо пощастило – ми можемо вислухати тих, хто сам перейшов через всі жахіття війни і дожив до цих днів. З часом біль, жах, нерозуміння, горе і страждання притупились. Але саме в ці дні серце найбільше щемить від розповідей наших близьких, які прошли все те пекло.

9SNCPM6y9aw

   Однією з таких розмов ми хотіли б поділитись з вами. Пропонуємо прочитати фрагмент розповіді Григорія Супруна правнучці, яка пишається своїм прадідусем – військовим поваром під час Другої світової війни. Прочитати про долю людини, якій завдячуємо життям.

   І якщо у вас є змога поспілкуватись з тими, хто ще пам’ятає про ті страшні події – зробіть це. Висловіть свою подяку, повагу, вислухайте – збережіть пам’ять для майбутніх поколінь.

– Як об’явили про війну?

– По радіо. Об’явили, що напала Германія, Гітлер напав. То він в 1944 році був уже в нас в селі. Я худобу пас. На полі. Кажуть: німці в селі. Ми думали он які ті німці, а вони звичайні люди, солдати. Інакша форма і інакше говорять.

– Вам скільки було років?
– 17 років. Я в армію пішов 1944 році навесні, а на фронт попав аж в осінь. Навчали нас за Москвою, в Іванівській області. Виїхали 1 травня на Москву, аж 13 травня приїхали. Навчали нас з травня до жовтня. Ми там побули, а потім відправили на фронт нас. На фронті я був близько 8 місяців. Від жовтня аж до травня. А в травні вже закінчилась війна. Я всю Німеччину пройшов.
– Пішки?
– Ні, автомобілями, з “пушками”. Стріляли по”самольотах”. Зупинялись, так от, під лісом… Річка Одер, Висла… Там форсували ці річки, переходили.  А коло річки стояв будиночок, збитий снарядами, як решето! І стояв… А було поле, худоба, така, припустим, як наша “череда”, 100 корів, і от така площина, як в нас берег, всю перестріляли її, цю худобу. Танкістів бачили, які згоріли. Повністю. Видно, лиш, що то людина. Але не знати, чи це німці, чи наші.
– А ваших братів раніше призвали на війну?
– Їх зразу забрали.
– В 41-му? 
– В 44-му.
– Теж в 44-му?
– Як тільки освободили, німців виганяли – пішли наші, то забирали. То Міша пішов. А Іван служив до війни. І  так і остався, як німці захопили. Він був там, в Росії десь. Він після війни прийшов. Ми не знали чи живий, мама ходила до ворожок. Мама залишилась з дівчатами трьома. Тата на Донбас забрали.
– То ви були самий менший? Хто з братів був самий старший?
– Іван самий старший, Міша 24 року, а я 26 року. А потім була ще Катя, 33-го року, вона померла. А потім вже Наталя в 34-му, Улянка в 38-му, Настя десь 39-го
– А Міша на війні загинув? 
– Так. Я ще як там був, то вже знав, що його нема, дали листа. Вони пішли в наступ, він був сержантом, командував солдатами. Його ранило в рот. Він біг-біг, потім впав, його німці добили. Є книга в мене, де він похований, де всі солдати поховані. А Іван повернувся. Він був кегебістом. Після війни “прочистку” робили. Він мав їхати в частину, де Міша був, то він би його забрав. Він би був живий. Поїхав на день пізніше, і його вже вбили.
– А коли ви повернулися з війни? 
– В 50-му.
– Ого?
– Я шість років був. Відпускали, як закінчилась війна, стариків. Таких, що в батьки мені годилися. Аж потім стали набирати, та й нас відпустили в 50-му році навесні.
– Ви прийшли – і що далі? Як все було?
– Був один. Немає де робити в колгоспі. Пішов в міліцію. Працював в охороні банку. Одружився – вінчався в церкві, після цього мене звільнили звідти. На цукровому заводі працював. А потім уже пішов в колгосп. І в колгоспі я працював до пенсії…
 Інтерв’ю провела Олена Олійник зі своїм прадідусем – Григорієм Тимофійовичом Супруном